І мати стала звати його Харальдом, на честь свого дядька. Але ця затія широкої підтримки не дістала. А після смерті матері Сеструнчик теж стала його так звати. Може, Сеструнчику хотілося таким чином заповнити виниклу порожнечу в їх житті. Цього Харрі не знав — у голові в бідолашної дівчинки відбувалося надто багато непояснимого, І коли він пообіцяв, що кине курити — якщо не відразу, то поступово, — Сеструнчик усміхнулася і заплакала, так і не зітерши з носа крем.
А тепер Харрі сидів і уявляв, як тютюновий дим звиває звої в його тілі. Як величезний змій. Буббур.
Джозеф здригнувся і прокинувся.
— Мої предки були люди-ворони — crow people, — без передмов сказав він і випростався. — Вміли літати. — Здавалося, сон збадьорив його. Він потер обличчя обома руками. — Добре це — літати. У тебе є десятка?
У Харрі була лише двадцятидоларова купюра.
— Здорово, — сказав Джозеф і вихопив її.
Напевно, це було лише хвилинне прояснення, тому що хмари знову почали затягувати Джозефів мозок — він щось забурмотів незрозумілою мовою, що нагадувала ту, якою Ендрю говорив з Тувумбою. Як її там? Креольська? І ось уже голова п’яного аборигена знову похилилась на груди.
Харрі вирішив, що докурить цю сигарету й піде, але тут з’явився Робертсон. Харрі сподівався побачити його в пальті — звичайному одязі ексгібіціоніста. Але на Робертсоні були джинси і біла футболка. Він йшов, розглядаючись на всі боки і ніби пританцьовував у такт беззвучній пісні. На Харрі він не звертав уваги, аж поки дійшов до лавок, але побачивши його, змінився на виду.
— Добрий вечір, Робертсоне. А ми вас шукаємо. Сідайте.
Робертсон оглянувся довкола і несміливо зробив крок до лавки. Здавалося, найбільше йому зараз хочеться втекти. Але він зітхнув і сів.
— Я розповів усе, що знаю, — почав він. — Чому ви мене мучите?
— Тому що довідалися, що раніше ви мучили інших.
— Я? Та ніколи!
Харрі поглянув на нього. Робертсон був дуже неприємною людиною, але попри все бажання Харрі не йняв віри, що перед ним — серійний убивця. І усвідомлення того, як багато часу витрачено даремно, доводило Харрі до сказу.
— Ви знаєте, скільки дівчат через вас не можуть спати ночами? — Харрі постарався вкласти у свій голос якомога більше презирства. — Ті, що не можуть забути про рукоблудника, який подумки ґвалтує їх? Як міцно ви засіли у них у пам’яті, змушуючи знову переживати страх і приниження?
Робертсон видушив із себе сміх:
— Це все, констеблю? Може, я викликав у когось відразу до статевого життя? А тим, кого я травмував, довелося все життя вживати пігулки? До речі, рекомендую підлікуватися вашому дружбану. Який сказав, що мене посадять на шість років, якщо я не дам вам, паршивцям, свідчень. Але тепер я проконсультувався з адвокатом, і він сказав, що поговорить з вашим начальником. Тож не раджу напускати туману.
— Можна обійтися і без цього. — Харрі відчував, що йому не дається роль прямолінійного поліцейського, в якій Ендрю почувався як риба у воді. — Або ви відповідаєте на мої питання тут і зараз, або…
— …або поговоримо в дільниці. Дякую, вже чули. Будь ласка, в’яжіть мене. Мій адвокат приїде і забере мене протягом години. А ви дістанете своє за перевищення службових повноважень. Be mу guest![53]
— Я не зовсім те мав на увазі, — тихо відповів Харрі. — Я думав про невеличкий витік інформації до однієї з недільних газет Сіднея, не надто перебірливих, але охочих до сенсацій. Уявляєте заголовок: «Господар квартири Інґер Холтер (на фото), ексгібіціоніст в об’єктиві поліції».
— Сто чортів! Я ж заплатив штраф! Сорок доларів! — заверещав Хантер Робертсон.
— Аякже, знаю, Робертсоне, це був незначний злочин, — розуміюче кивнув Харрі. — Такий незначний, що досі про нього не знали навіть сусіди. Тим цікавіше їм буде прочитати газети, чи ж не так? А вже на роботі… А ваші батьки ще читають газети?
Робертсон осів. Так здувається пробитий м’ячик. Харрі зрозумів, що, заговоривши про батьків, наступив на болючу мозолю.
— Безсердечний мерзотник, — хрипко, з мукою в голосі видушив Робертсон. — І де тільки беруть таких? — Пауза. — Що вам потрібно?
— По-перше, де ви були того вечора, коли знайшли тіло Інґер Холтер.
— Я вже говорив, що був удома сам і…
— Розмову закінчено. Сподіваюся, в редакції знайдеться відповідна фотографія.
Харрі встав.
— Добре, добре! Мене не було вдома! — майже вигукнув Робертсон. Він відкинув назад голову і заплющив очі.
Харрі знову сів.
— Коли я був студентом і винаймав квартиру в одному з благополучних кварталів, отак через вулицю від мене жила вдова, — сказав Харрі. — Кожної п’ятниці рівно о сьомій годині вечора вона розсувала штори. Я жив на тому ж поверсі, що й вона, і дуже добре бачив її кімнату. Щоп’ятниці вона завжди запалювала свою величезну люстру. В інші дні тижня вона була просто посивіла вдова в окулярах і в’язаній кофті — таких завжди бачиш у трамваях і чергах до аптеки.