— О Боже, та він у нас в руках! — видихнув Леб’є.
— Можливість звичайного збігу — приблизно один до чотирьох мільйонів, — посміхнувся Юн.
— Чекайте-чекайте, а кого конкретно ми шукаємо? — втрутився Водкінс.
— Ми шукаємо цього чоловіка. — Юн уставив третій слайд. Бліде, трохи плюскле обличчя, обережна посмішка і пара сумних очей. — Харрі розповість про нього детальніше.
Харрі звівся.
— Це Отто Рехтнаґель, професійний клоун, 42 роки, останні десять років гастролював з «Пересувним австралійським парком розваг». Поза гастролями живе сам у Сіднеї, дає в місті власні вистави. Особиста справа чиста. За статевими правопорушеннями не притягувався. Відомий як добрий і спокійний, трохи ексцентричний хлопець. Важливо те, що він знав убиту, був завсідником у барі, де вона працювала. Їх зв’язували теплі, дружні стосунки. Очевидно, в ніч убивства Інґер Холтер йшла додому до Отто Рехтнаґеля. З їжою для його собаки.
— Їжою для собаки? — розсміявся Леб’є. — О пів на другу ночі? Отже, у нашого клоуна теж бували завсідники.
— Ось що бентежить, — сказав Харрі. — Отто Рехтнаґель з десяти років створював собі імідж стовідсоткового гомосексуаліста.
Кімнатою прокотилися смішки і бурмотіння.
— Що ж, по-твоєму, такий педераст міг убити сім жінок і в шість разів більше зґвалтувати? — із зітханням протягнув Водкінс.
У кімнаті з’явився Маккормак. Про тему зборів його сповістили заздалегідь.
— Якщо ти все життя був благополучним педерастом і всі твої друзі такі самі, то зрозуміло, як стає не по собі, коли помічаєш, що тобі подобаються дівахи. Дідько, адже ми живемо в Сіднеї, єдиному місті, де на людей з нормальною орієнтацією дивляться косо.
В його гомеричному реготі потонуло хихикання Юна, очі якого перетворилися на дві ледь помітні щілинки.
Але Водкінс, незважаючи на вибух веселощів, намагався не відхилятися від теми:
— І все-таки дещо тут не сходиться, — почухав він потилицю. — Діяти так холодно і розважливо, а потім учинити так необережно: запросити жертву до себе додому… У сенсі, він же не знав, що Інґер нікому нічого не скаже. Інакше всі сліди вказували б на нього. До того ж інших жінок він начебто вибирав навздогад. Навіщо зраджувати схемі, нападаючи на когось із знайомих?
— Усе, що ми знаємо, — це те, що в цього гада немає жодної схеми. — Леб’є подихав на одну зі своїх каблучок. — Навпаки, здається, він любить зміни. Не рахуючи того, що жертва має бути блондинкою, — він протер каблучку рукавом, — і має бути задушена.
— Один до чотирьох мільйонів, — повторив Юн.
Водкінс зітхнув:
— Гаразд, здаюся. Можливо, наші молитви були почуті і він зробив цю помилку.
— Що тепер? — запитав Маккормак.
Слово взяв Харрі:
— Зараз Отто Рехтнаґель, швидше за все, не вдома. Увечері у нього на Бонді-Біч прем’єра з цирковою трупою. Пропоную на неї сходити, а затримати відразу після вистави.
— Та наш норвезький колега любить драматичні ефекти, — сказав Маккормак.
— Якщо відмінити виставу, преса відразу рознюхає, в чому річ, сер.
Маккормак повільно кивнув:
— Водкінсе?
— Я — за, сер.
— Чудово. Приведіть його сюди, хлопці.
Ендрю натягнув ковдру аж до підборіддя, і здавалося, він уже лежить на катафалку. На опухлому обличчі вигравали цікаві барви. Обличчя спробувало посміхнутись Харрі, але скривилося від болю.
— Невже тобі так боляче посміхатися? — запитав Харрі.
— Мені все робити боляче. Навіть думати — і то боляче, — сердито відповів Ендрю.
Поруч на нічному столику стояв букет квітів.
— Від таємної залицяльниці?
— Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось — ти. Приємно думати, що тебе люблять.
— Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. — Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.
— A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. — Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.
— Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?
Ендрю погладив сигару, мов котеня.
— Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.
— А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?
— Як слід пізнати? — Ендрю зачаровано понюхав сигару. — Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.