— Той номер з мисливцем…
Продовження повисло в повітрі.
— You said…[63] — сказав Леб’є, коли вони проїхали два світлофори.
— Та ні, нічого. Просто згадую той номер — він здається мені безглуздим. Мисливець, який полює на птицю, вбиває кішку, яка сама полює на птицю. І що?
Леб’є не чув — він висунувся з вікна, горлаючи:
— Suck mу hairy, sorry potato ass, you pig-fucker.
Харрі жодного разу не чув, щоб він так багато говорив.
Як Харрі й сподівався, у поліції панувало сум’яття.
— Про це пише «Рейтер», — говорив Юн. — Приїде фотограф від «Асошіейтед прес», а з мерії телефонували, що сюди пришле знімальну групу «Ен-бі-сі».
Водкінс похитав головою:
— Шість тисяч чоловік гинуть від повені в Індії — про них повідомляють дрібним шрифтом. А тут розчленують одного клоуна-педераста — і всі тільки про це й говорять.
Харрі покликав усіх у кімнату для нарад.
— Ендрю Кенсинґтон мертвий, — сказав він.
Водкінс і Юн недовірливо подивилися на нього. Коротко і без прикрас Харрі розповів, як вони знайшли труп Ендрю у помешканні Отто Рехтнаґеля.
— Ми постаралися не допустити витоку інформації, — говорив він упевненим голосом, дивлячись їм в очі. — Можливо, поки що доведеться тримати це під замком.
Йому спало на думку, що розповідати про це як про кримінальну справу в нього виходить легше. Тут було щось конкретне: труп, причина смерті, перебіг подій, який треба відтворити. На якусь мить це заступило саму Смерть — те чуже, до чого він не знав, як поставитися.
— Гаразд. — Водкінс був збитий з пантелику. — Спокійно. Не будемо парка парити. — Він обтер піт з верхньої губи. — Слід сказати Маккормаку. Чорт забирай! Що ти наробив, Кенсинґтоне? Тепер сюди вже точно злетяться журналісти. — І він зник за дверима.
Решта троє залишилися в кімнаті, слухаючи завивання вентилятора.
— Час від часу він працював у команді, — сказав Леб’є. — Взагалі-то він був не зовсім одним з нас, але все ж таки…
— Добрий. — Юн устромив очі в долівку. — Дуже добрий. Він допоміг мені, коли я тільки прийшов на роботу. Він був… дуже добрий.
Маккормаку принесли респіратор. Він почувався зле, ходив по кімнаті важче ніж звичайно. Його кущуваті брови суцільною лінією нависли над переніссям.
Після наради Харрі сів за стіл Ендрю і переглянув його записи. Корисного мало: зо дві адреси, телефонні номери, як виявилося — автомайстерень, і нерозбірливі карлючки. У шухлядах майже нічого — хіба що канцелярське приладдя.
Харрі почав вивчати знайдені в кишенях Ендрю низки ключів. На одній був шкіряний брелок з ініціалами Ендрю. Харрі вирішив, що це, напевно, його власні ключі.
Потім він потелефонував додому Бірґіті. Та була приголомшена новиною, дещо запитала — і все.
— Не розумію, — сказав Харрі, — чому після смерті людини, яку я знаю без року тиждень, я плачу як дитя. А коли померла мама, ледве вичавив сльозу. Моя мама, найкраща жінка на світі! А цей хлопець, я так і не зрозумів, чи так добре ми були знайомі. Де тут логіка?
— Логіка, — повторила Бірґіта. — Річ не в логіці. Усе в житті не таке логічне, як нам би хотілося.
— Просто вирішив тобі розповісти. Нікому не кажи. Мені зайти, коли ти звільнишся?
Вона відповіла невизначено. Вночі вона чекала дзвінка з Швеції. Від батьків.
— У мене день народження, — сказала вона.
— Вітаю.
Харрі поклав слухавку. Всередині старий ворог знову підводив голову.
За півгодини Леб’є з Харрі доїхали до будинку Ендрю Кенсинґтона на Сідней-роуд у Четвіку. Мила вуличка в милому передмісті.
— Ми адресу не переплутали? — запитав Харрі, звіряючи номер будинку.
Це була велика кам’яна вілла з подвійним гаражем, підстриженим газоном і фонтаном. До розкішних дверей з червоного дерева вела ріниста доріжка. На дзвінок вийшов хлопчик, з серйозним виглядом кивнув, коли його запитали про Ендрю, потім затиснув рот рукою, показуючи гостям, що він німий.
Далі відвів їх за будинок, де починався величезний сад, і вказав на низеньку цегляну будівлю, схожу на будиночок садівника в класичному англійському маєтку.
— Ми хотіли зайти, — Харрі помітив, що говорить дуже голосно, так, ніби в хлопчика проблеми ще й зі слухом. — Ми працюємо… працювали разом з Ендрю. Ендрю помер.
Він дістав низку ключів зі шкіряним брелоком. Хлопчик поглянув на них і раптом з розгубленим виглядом почав хапати ротом повітря.
— Він помер раптово, цієї ночі, — вів далі Харрі.