І він допив другу пляшку.
— А далі?
Джозеф відставив пляшку вбік.
— А далі сам бачиш. Допомога у зв’язку з безробіттям, погана компанія і вино, — він видавив із себе посмішку. — Мені обламали крила, Харрі. Я із племені людей-воронів, а живу як ему.
Тіні в парку встигли скулитися і вирости знову. Харрі прокинувся через те, що на нього впала Джозефова тінь:
— Мені час додому, Харрі. Може, хочеш забрати з павільйону які-небудь речі, поки я не пішов?
— Дідько! Пістолет! І піджак.
Харрі підвівся. Хотілося випити. Джозеф знову замкнув павільйон. Вони деякий час стояли, переминаючись з ноги на ногу і цикаючи зубом.
— Значить, скоро збираєшся додому, в Норвегію? — запитав Джозеф.
— Oh, any day now.[85]
— Сподіваюся, наступного разу ти встигнеш на літак.
— Треба було сьогодні зателефонувати до авіакомпанії. І на роботу. Вони, напевно, гадають, що зі мною.
— Тьху ти! — Джозеф ляснув себе по лобі і знову поліз по ключі. — Мабуть, у моєму вині забагато дубильних речовин. Роз’їдає мізки. Ніколи не пам’ятаю, вимкнув світло чи ні. А сторож раз у раз злиться, коли він приходить, а світло горить.
Він відчинив двері. Світло було вимкнене.
— Хе-хе. Ось так завжди. Коли звикаєш до місця, то світло вмикаєш і вимикаєш автоматично. І тому не пам’ятаєш, вимкнув — не вимк… щось не так, Харрі?
Харрі дивився на Джозефа скляними очима.
— Світло, — коротко відповів він. — Було вимкнене.
Начальник охорони в театрі Сент-Джордж нерозуміюче похитав головою і налив Харрі ще кави.
— Б-біс його знає, що коїться. Кожен вечір повно народу. Коли показують т-той номер з гільйотиною, н-народ шизіє від страху, вищить, але платить. А т-тепер ще пишуть на афіші: «Гільйотина смерті — героїня газет і телепередач. Гільйотина-вбивця…» Шедевр програми. Б-біс знає що.
— Це точно. Отже, Отто Рехтнаґелю знайшли заміну.
— Більш-менш. Але раніше т-такого успіху не бувало.
— А номер з підстріленим котом?
— Зняли. Не сподобався.
Харрі нервував. Сорочка вже наскрізь промокла від поту.
— Так, я теж не зрозумів, навіщо його включили до програми?
— Це була ідея самого Рехтнаґеля. Я сам з-замолоду хотів стати клоуном, т-тому люблю бути в курсі справи, коли готують ц-циркові вистави. Н-не пригадую, щоб той номер відпрацьовували на репетиціях.
— Еге ж, я так і вважав, що це придумав Отто. — Харрі почухав свіжовиголене підборіддя. — Дещо мене турбує. Може, ви мені зможете допомогти, просто вислухайте мою гіпотезу. Отто знає, що я сиджу в залі. Він знає щось, чого не знаю я, і намагається мені на це натякнути, тому що не може сказати прямо. Неважливо, з якої причини. Може, він сам у цьому замішаний. Значить, той номер був розрахований на мене. Він хоче показати, що той, на кого я полюю, теж мисливець, як і я, так би мовити, мій колега. Розумію, звучить заплутано, але ж ви знаєте, яким ексцентричним був Отто. Як ви гадаєте? Схоже це на нього?
— Констеблю, — відповів охоронець після довгої паузи. — Хочете ще кави? Н-ніхто вам ні на що не натякав. Цей к-класичний номер п-придумав ще Янді Яндашевський. Запитайте у будь-якого циркового артиста. Не б-більше не менше. Не хотів вас розчаровувати, але…
— Навпаки, — посміхнувся Харрі. — Я саме на таке й сподівався. Значить, я можу сміливо відкинути свою теорію. Кажете, у вас ще залишилася кава?
Харрі попросив показати йому гільйотину, й охоронець провів його до реквізиторської.
— Д-досі д-дрижаки беруть, коли заходжу сюди, але тепер хоч ночами жахи не мучать, — сказав охоронець, підбираючи ключ. — Два дні кімнату відмивали.
Двері відчинилися. З-за них потягнуло холодом.
— Прикритися! — З цими словами охоронець увімкнув світло.
Гільйотина, як примадонна у спочивальні, здіймалася посеред кімнати під покривалом.
— Прикритися?
— А, місцевий жарт. Ми так кричимо в Сент-Джордж, коли входимо до темної к-кімнати. М-гу.