Він поглянув на підлеглих. Ті схвально закивали.
— А це означає, що наші дії мають бути оборонними, спокійними і системними, — закінчив Маккормак.
— Не погоджуюсь, — озвався Харрі. Всі обернулися до нього. — Рибу можна зловити й в інший спосіб: за допомогою волосіні, гачка і наживки, на яку вона може клюнути.
Вітер гнав хмари пилу по рінистій доріжці й далі, через кам’яну церковну огорожу до невеликого гурту людей. Харрі примружився, щоб цей пил не запорошив очі. А вітер шарпав присутніх за рукави та поли одягу, і здалека здавалося, що над могилою Ендрю Кенсинґтона затіяли танок.
— Чортів вітер, неначе в пекло квапиться! — пошепки лаявся Водкінс, не звертаючи уваги на пастора, який поруч читав молитву.
Харрі стояв, думав над словами Водкінса і сподівався, що той помиляється. Звичайно, невідомо, куди і звідки дув цей нестерпний, дошкульний вітер, але якщо йому було доручено забрати з собою душу Ендрю, то дорікнути йому в легковажному підході до справи не зміг би ніхто. Він перегортав сторінки Псалтиря, шарпав присипаний землею зелений брезент, зривав капелюхи і псував зачіски.
Харрі не чув пастора. Примружившись, він дивився на людей, що стояли навпроти. Ніби язики полум’я, розвівалося волосся Бірґіти. Вона зустрілася з ним порожнім поглядом, у якому нічого не відбивалося. Поруч на стільці з ковінькою в руках сиділа сива стара, що тремтіла всім тілом. Її шкіра вже прижовкла від старості, та навіть поважні літа не змогли приховати характерне для англійок обличчя, схоже на коняче. Бешкетник-вітер збив набакир її капелюшок. Харрі здогадався, що ця стара — прийомна мати Ендрю. Коли вони виходили з церкви, Харрі висловив їй своє співчуття, але навряд щоб вона його почула — у відповідь вона кивнула й пробурмотіла щось невиразне. Позаду старої стояла, тримаючи за руки двох дівчаток, маленька непримітна чорношкіра жінка.
Пастор кинув на могилу жменю землі. Зовсім як у лютеран. Харрі знав, що Ендрю належав до англіканської церкви, яка за кількістю прихожан ділила тут перше місце з католицькою. Але Харрі, який у своєму житті всього двічі побував на похороні, не помітив жодної різниці в обрядах. Усе як у Норвегії. Навіть погода. Коли ховали маму, над Західним кладовищем в Осло вітер гнав важкі свинцеві хмари. На щастя, дощ тоді так і не пішов. Коли ховали Ронні, кажуть, було сонце. Але того дня Харрі з хворою головою лежав у лікарні. Як і зараз, більшість тих, хто прийшли того дня на похорон, були поліцейськими. Може, вони навіть співали наприкінці той самий псалом: «Nearer, my God, to Thee!»[89]
Люди почали розходитися. Деяких чекали машини. Харрі пішов слідом за Бірґітою. Коли він порівнявся з нею, вона зупинилася.
— У тебе нездоровий вигляд, — сказала вона, не підводячи на нього очей.
— Ти не знаєш, який у мене вигляд, коли я хворий, — відповів Харрі.
— Тобто коли ти хворий, вигляд у тебе не хворий? — запитала Бірґіта. — Але я просто кажу, що в тебе такий вигляд, ніби ти хворий. Ти хворий?
Порив вітру ляснув Харрі по обличчю його ж краваткою.
— Можливо. Трохи, — сказав Харрі. — Не зовсім. Ти так нагадуєш медузу, коли твоє волосся розвівається і потрапляє мені в обличчя. — Харрі вийняв з рота руду волосину.
Бірґіта посміхнулася.
— Подякуй, що я не jelly box-fish.[90]
— Jelly що?
— Jelly box-fish, — повторила Бірґіта. — Медуза, яка водиться коло берегів Австралії. Набагато гірша за звичайну жалку медузу.
— Jelly box fish? — Харрі почув позаду знайомий голос і обернувся. Це був Тувумба.
— How are you? — привітався з ним Харрі і пояснив, що на порівняння з медузою його навело волосся Бірґіти, яке лізло йому в обличчя.
— Ну, якби це була jelly box-fish, у тебе на обличчі з’явилися б червоні плями і ти б кричав мов недорізаний, — зауважив на те Тувумба. — За кілька секунд ти б упав, отрута паралізувала б твої легені, ти б почав задихатися і, якби тобі хто-небудь не допоміг, помер би якнайжахливішою смертю.
Харрі замахав руками:
— Дякую, Тувумбо, але на сьогодні годі про смерть.
89
«Ближче до Тебе, Господи!» — американський духовний гімн на вірші Сари Адамс та музику Льюїса Мейсона.