— Обережно, її так просто не розхитаєш, — сказав Бакстер.
Пікнік застукав по дбайливо відібраних точках на автоматі. Щось клацнуло, і полилися два струмки: один з газованою водою, а інший з сиропом. Якраз перед тим, як вони вимкнулися, порожній стаканчик перекинувся, і його збоку залило сиропом.
— А симпатично, їй-богу, — сказав Пікнік.
— Це невротичне, — проказав Ріццо. — Воно збожеволіло через спеку.
Вони трохи погомоніли, розмірковуючи та кленучи каджунів і армію, курячи, п'ючи колу, аж поки врешті Левін встав і запхав руки в кишені, випнувши черево.
— Ну, — сказав він, — мабуть, треба йти збиратися.
— Зажди, — сказав Пікнік. — Я піду з тобою.
Вони пройшли крізь сітчасті двері, потім гравійною стежкою назад до піщаної місцини перед казармами радіопідрозділу. Вони пленталися по піску, пітніючи на безвітрі та гарячому жовтому сонці.
— Не вгавають ні на хвилину, Бенні, — сказав Левін.
— Боже ж ти мій, — відказав Пікнік.
Вони зайшли до казарм, човгаючи, як в'язні, й коли Капуччі запитав, що сталося, одночасно й відточено, наче водевільна трупа, показали йому середні пальці.
Левін витягнув свою речову торбу і почав закидати в неї робу, спіднє й шкарпетки. Наостанок поклав свій набір для гоління і, трохи подумавши, запхав збоку стару блакитну бейсболку. Деякий час стояв насуплений, а потім гукнув:
— Агов, Пікнік.
— Угу, — відказав Пікнік з іншого краю казарми.
— Я в цей наряд їхати не можу. У мене відпустка починається о 16.30.
— Тоді чого ти збираєшся?
— Та оце думаю, може, піти й переговорити з Пірсом.
— Скоріше за все, він зараз їсть.
— Ну, і нам треба попоїсти. Ходімо.
Знову вийшли на сонце і по піску в обхід попленталися до задніх дверей їдальні. Лейтенант Пірс саме сидів за порожнім столом біля роздавальної лінії. Левін підійшов до нього.
— Я оце подумав…
Лейтенант звів очі.
— Якісь негаразди з вантажівками?
Левін почухав живіт і насунув підшоломник назад на голову.
— Не зовсім, — сказав він, — але у мене відпустка з 16.30, і я оце гадав…
Пірс упустив виделку. Та впала на тацю з гучним брязкотом.
— Ні, — відказав, — доведеться тобі трохи почекати з цією відпусткою, Левін.
Левін вишкірився; широка ідіотська посмішка, він знав, рознервує лейтенанта.
— Чорт, і відколи це я такий незамінний для роти?
Пірс роздратовано зітхнув.
— Диви, ти ж, як і решта, знаєш ситуацію в цій роті. І в наказі сказано: спеціалісти, досвідчені спеціалісти. На жаль, у нас таких немає. Але маєш робити; все, що маємо, — такі самі ледаща, як ти.
Пірс закінчив СПОР[54] і був випускником МТІ[55]. Він нещодавно став першим лейтенантом і з усіх сил намагався не відчувати своєї влади. Говорив завжди з чітким і сухим бікон-гіллівським акцентом[56].
— Лейтенанте, — сказав Левін, — ви ж теж колись були молодим. Мене дівчина чекає в Новому Орлеані. Подаруйте молодості бодай день. Є сотні кращих за мене спеціалістів.
Лейтенант похмуро всміхнувся. Щоразу, коли між ними виникало щось схоже, в кожного одразу з'являлося неявне й взаємне визнання цінності іншого. Зовні нікому з того не було жодної користі, але кожен мав туманне відчуття, що вони подібніші, ніж бажали це визнавати, може, навіть брати, але десь дуже глибоко в душі. Щойно Пірс прибув до Роуча і дізнався Левінову історію, то спробував з ним переговорити.
— Ти марнуєш своє життя, Левін, — казав він тоді. — От поглянь, ти після коледжу, найвищий IQ у цьому клятому батальйоні, і що ти робиш? Сидиш тут у найжалюгіднішому гадючнику в усіх збройних силах, і зад твій щомісяця ширшає. Чому б тобі не піти в ОКШ?[57] Якби захотів, ти міг би й у Пойнт[58] потрапити. А чого ти взагалі пішов в армію?
І Левін завжди відповідав з непевною посмішкою, не дуже вибачливою, але й не зневажливою:
— Та я оце чогось вирішив, що краще лишитися в рядових і вже звідси робити кар'єру.
Спершу лейтенант на ці слова щоразу вибухав незв'язною промовою. Згодом він відвертався й ішов геть, та врешті-решт взагалі здався і з Левіном більше не розмовляв. Тепер сказав:
— Ти в армії, Левін. Відпустка — це не право, а привілей.
Левін засунув руки до задніх кишень.
— А. Ну гаразд.
Він повернувся і, тримаючи руки в кишенях, повільно пішов геть до стійки з тацями. Взяв тацю, ложку-виделку й вистояв чергу. Знову було рагу. Четвер — здається, завжди день рагу. Він підійшов до столу, де їв Пікнік, і сказав:
— Спробуй вгадати.
— Я здогадався, — відповів Пікнік.