Вони поїли, а потім милю йшли з їдальні через пісок і бетон, мовчки соваючи ногами. Сонце засліплювало їх своїм блиском і підшкварювало шкіру на голові крізь підшоломники й волосся. За п'ятнадцять хвилин перша вони дійшли до автопарку й виявили, що там уже зібралась більшість, а ще стояли шість вантажівок 750-ок[59] з радіообладнанням у кузові. Левін і Пікнік залізли до кабіни, Пікнік сів за кермо, і слідом за іншими машинами вони поїхали до роти. Біля казарм взяли свої торби та закинули в кузов.
Потім через болото й повз ниви вантажівки рушили на південний захід. Коли вони наближалися до містечка Де Ріддер, південь затягнуло хмарами.
— Дощ? — запитав Пікнік. — Господи Ісусе.
Левін у темних окулярах знову читав книжку в паперовій обкладинці, штукенцію під назвою «Болотяна дівка».
— Що більше про це думаю, — сказав він ліниво, — то більше певен, що якось я таки дам тому лейтенантові в пику.
— Ну, хіба не лажа, — погодився Пікнік.
— Тобто, — сказав Левін, кладучи книжку на черево обкладинкою вниз, — інколи я майже хочу повернутися в Сіті. А це вже біда.
— Чого біда? Я б краще будь-коли повернувся до Академії, ніж займався цим лайном.
— Ні, — похмуро відказав Левін, — ти не повертаєшся. Наскільки можу згадати, я лише раз повертався, і то до баби. І це теж була біда.
— Ага, ти розповідав. Ти маєш повернутися. І мені б хотілося. Бодай в казарму, а там уже поспати.
— Ти будь-де можеш спати. Я от можу.
Біля Де Ріддера вони повернули на південь. Попереду скупчувалися сірі загрозливі хмари. Навколо було моховите сіре смердюче болото, що часом поступалося вбогому краєвиду нив.
— Хочеш після мене почитати? — запитав Левін. — Незле написана. Про болота. І дівку, яка там живе.
— Серйозно? — запитав Пікнік, понуро дивлячись на вантажівку попереду. — Хотілось би мені знайти бабу в одному з цих боліт. Я збудував би собі халупу подалі від усіх, десь посеред болота, щоб Дядько Сем ніколи мене не знайшов.
— Не сумніваюся, що так би ти й зробив.
— А я достобіса певен, що й ти теж.
— У всякому разі, поки від цього не втомлюся.
— Чому б тобі не облаштуватися, Натане? Знайдеш гарненьку тиху дівчину і поїдеш жити на північ.
— Я ж армію люблю, — відказав Левін.
— Усі ви, тридцятирічні, однакові. А Пірс досі вірить у всі ті бздури про надстрокове зарахування?
— Не знаю. Навряд, нащо воно йому? Але тоді я, може, говорив правду. Я сподіваюся просто дочекатися і побачити, коли настане слушний час.
Так вони проїхали ще близько двох годин, і машини по одній відпадали й лишалися на узбіччі, щоб встановити радіорелейний зв'язок з Роучем, поки на околицях Лейк-Чарлза не лишилося тільки дві вантажівки. Ріццо і Бакстер з передньої машини помахали, щоб Левін і Пікнік злазили. Небо тепер повністю захмарилося, і повіяв вітерець, надто пронизливий для їхніх вологих камуфляжних роб.
— Пошукаємо бар, — сказав Ріццо. — Почекаємо, поки лейтенант наздожене.
Ріццо був штаб-сержантом, а ще ротним інтелектуалом. Він міг лежати на своєму ліжку та читати щось на кшталт книжок «Буття і ніщо» чи «Форма й цінність у сучасній поезії»[60], нехтуючи вестернами, порнографічними романами та детективчиками, які йому постійно намагалися позичити побратими. Він, Пікнік і Левін часто влаштовували довгі нічні посиденьки в магазині воєнторгу чи кав'ярні, і зазвичай говорив Ріццо. Вони в'їхали до містечка і біля школи виявили затишний бар. Якщо не враховувати кількох школярів, там було порожньо. Вони сіли за столиком у глибині кімнати, і Ріццо одразу ж попрямував до туалету. Бакстер натомість рушив до дверей.
— За хвильку повернусь, — сказав він, — хочу придбати газету.
Левін сидів, пив пиво і міркував. У нього була звичка міцно, як Марлон Брандо, стуляти губи та чухати під пахвою. Іноді, коли мав настрій, він ще тихцем наслідував звуки, які видають мавпи. Нарешті Левін сказав:
— Пікнік, прокидайся. Наближається генерал.
— У сраку генерала, — відказав Пікнік.
— Якийсь ти кислий, — сказав Ріццо, обернувшись.
— Роби, як я чи Салозад. Покладайся на галай-балай.
Саме тоді вбіг розхвильований Бакстер з газетою.
— Гей, ми на перших шпальтах.
Він тримав лейк-чарлзівську газету, і коли її розгорнули на столі, всі побачили величезний заголовок: «250 ПРОПАЛИХ БЕЗВІСТИ ПІСЛЯ УРАГАНУ».
— Ураган? — запитав Пікнік. — А якого біса нам ніхто не сказав про ураган?
— Може, флотські не можуть підняти літак, — припустив Ріццо, — тому вони хочуть, щоб ми виявили око бурі, чи як там його.
60
«Форма і цінність у сучасній поезії» (1952) — книга літературних статей американського критика Річарда Палмера Блекмура.