— Ти що, серйозно? — запитав він.
— Ось я, — сказав Бакстер, — ніколи цих студентських бздурів не сприймав. Я так вважаю: досвід не проп'єш.
— Ти — селюк, — сказав Ріццо, — а тут присутні три першорядні армійські інтелектуали.
— Я не з вашого гурту, — спокійно відказав Левін. — Я просто кар'єрист.
— Агов, Натане, я про те й кажу, — відказав Бакстер. — У тебе диплом коледжу, і ти не кращий за мене, а я навіть школи не закінчив.
— Проблема Левіна, — сказав Ріццо, — у тому, що він, мабуть, найлінивіша падлюка в нашій армії. Працювати не хоче і, отже, боїться пустити коріння. Він — зерно, яке кинули на ґрунт кам'янистий, де не було землі багато.
— І як зійшло сонце, — усміхнувся Левін, — воно випалило мене, і я всох[65]. А чого, думаєш, я так довго просиджую в казармі?
— Ріццо правду каже, — мовив Бакстер, — у Луїзіані не знайти кам'янистішого місця, ніж Форт-Роуч.
— І сонця спекотнішого теж не знайти — це, чорт забирай, запевно, — сказав Пікнік. Вони сиділи, пили та балакали до третьої ранку. Уже у вантажівці Пікнік сказав:
— Чувак, той Ріццо багато говорить.
Левін склав руки на животі й позіхнув.
— Ну, гадаю, хтось же має, — відповів він.
На світанку Левін прокинувся від того, що на подвір'ї так потужно ревіло й стукало, що аж голова розколювалася.
— Грррр, — сказав він, стискаючи голову, — що воно за чортівня.
Уже не дощило, і Пікнік виліз назовні.
— Ти лише поглянь на них, — сказав він.
Левін вистромив голову і глянув. За сто метрів від них один за одним, наче велетенські комахи, здіймалися гвинтокрили, які летіли подивитися, що лишилося від Креоле.
— Хай мені чорт, — сказав Пікнік. — Вони ж були там усю ніч.
Левін заплющив очі й відкинувся назад.
— Ночі тут до біса темні, — сказав він і знову пішов спати.
Він прокинувся опівдні, голова пульсувала, і хотілося їсти.
— Пікнік, — простогнав він, — чорт забирай, а де б тут поїсти?
Пікнік хропів.
— Гей! — Левін схопив його за голову й заторсав.
— Що таке? — спитав Пікнік.
— Кажу, цікаво, чи є в них десь тут польові кухні абощо?
Ріццо виліз зі своєї вантажівки та підійшов до них.
— Боже, ну ви й ліниві, — сказав він. — Ми вже з десятої на ногах.
На подвір'ї здіймалися та сідали гвинтокрили зі вцілілими. Там на них уже чекали напоготові машини швидкої допомоги та рій медиків і санітарів. По всіх усюдах стояли 2,5-тонки, джипи та вантажівки 750-ки, а між ними тинялися військовослужбовці з різних частин, більшість у камуфляжних робах, деінде майоріло хакі та спалахувала начальницька латунь.
— Боже, — сказав Левін, — що ж в цьому місці сталося?
— Тут ще газетярі, фотографи з «Лайфу» і, мабуть, також кілька кінорепортерів, — сказав Ріццо. — Зараз це район стихійного лиха. Офіційно.
— Ну й добре, — сказав Пікнік, підморгуючи. — Чувак, поглянь лише на цю перепілочку.
І дійсно, видавалося, що студенточки, які тинялися серед оливково-сірої юрми, були занадто привабливі, як на час літньої сесії. Бакстер бурхливо радів.
— Я знав, що коли надовго застрягнути в Роучі, обов'язково відбудеться щось хороше.
— Наче нічна Бурбон-стріт[66] у день платні.
— І не нагадуй, — сказав Левін. І трохи подумавши, додав: — А втім, який тут, на біса, Новий Орлеан.
Десь за двадцять ярдів звідти він помітив 2,5-тонку, на боці якої був напис «131-й батальйон зв'язку», їй бракувало одного крила, і вся вона була якась прим'ята.
— Агов, Дуґласе, — заволав Левін.
Довготелесий рудий РПК, що присів на переднє колесо, звів очі.
— Ну, бляха, — відгукнувся. — Хлопці, чого так довго?
Левін підійшов.
— Ви коли сюди прибули? — запитав він.
— Та хай йому, — сказав Дуґлас, — вони всю ніч намагалися відправити мене й Стіла, якраз коли це сталося. Клятий ураган здув цю стареньку 2,5-тонку з дороги.
Левін поглянув на вантажівку.
— Як воно там? — запитав він.
— Складно сказати, — відповів Дуґлас. — Там був один міст, а тепер і його немає. Вони змусили інженерів дупу надривати, щоб зробити там понтонний міст. Чув, як казали, що такого роздовбаного міста ніколи не бачили. Воно десь на 8 футів під водою, і єдине, що там лишилося стояти, — будинок суду, і лише тому, що він бетонний. А трупаки, чувак, вони тягають їх буксирами та складають, наче дрова. Смердить — просто жах.
— Ну, все, досить, безжурна ти падлюко, — сказав Левін. — Я ж іще не снідав.
— Чувак, та ти якийсь час житимеш на тих сандвічах і каві, — сказав Дуґлас. — У них різні баби бігають і пропонують. Тобто — сандвічі та каву пропонують. А інших харчів я поки там і не бачив.
66
Бурбон-стріт (