— Не хвилюйся, — сказав Левін, — побачиш. Ми всі побачимо. Краще б нам таки побачити, бо я не згаю свою відпустку на абищо. — Він повернувся до вантажівки. Пікнік і Ріццо, зіпершись на крило машини, їли сандвічі та пили каву.
— Де ви їх знайшли? — запитав Левін.
— Та баба тут одна приходила, — сказав Ріццо.
— Хай мені біс, — сказав Левін. — Оце вперше той нікчемний дурисвіт правду розповів.
— Далеко не тікай, — сказав Ріццо. — Ще одна пройде.
— Не знаю, — сказав Левін. — Я, може, до того вже помру від голоду. Така моя вдача. — Він кивнув головою на купку студенточок і, відчуваючи дивне співпереживання, що довгий час лежало баластом, звернувся до Ріццо:
— Ех, давно це було.
Ріццо засміявся.
— Ти що — за рідними тужиш, чи як? — запитав він.
Левін похитав головою.
— Не зовсім. Це ж щось на кшталт замкнутого ланцюга: Усі на тій самій частоті. А згодом забуваєш про решту спектра й починаєш вірити в те, що це єдина справжня частота чи принаймні єдина, яка має значення. Тоді як зовні, на вершинах і в низинах, існують чудові кольори і досі ллються рентгенівське й ультрафіолетове випромінювання.
— А ти вважаєш, що Роуч — теж замкнутий ланцюг? — запитав Ріццо. — Макніз — це ж ще не весь світ, та й Роуч не спектр.
Левін похитав головою.
— Усі ви, призовники, однакові, — відказав він.
— Знаю, знаю. На всіх шляхах стоїть регулярна армія. Та куди ведуть ті шляхи?
Тендітна блондинка підійшла з повним кошиком сандвічів і паперової тари з кавою, і Левін сказав:
— Саме вчасно, дорогенька. Ти врятувала мене від неминучої смерті.
Вона йому всміхнулася:
— Ой, а виглядаєте нівроку.
Левін узяв декілька сандвічів і чашку кави.
— Ти теж, — сказав він, ласо поглядаючи на дівчину. — Сенбернари в них тепер достобіса милі, не те що раніше.
— Дуже сумнівний комплімент, але це найкраще, що я сьогодні чула.
— Як тебе звуть, бо раптом я знову зголоднію? — спитав Левін.
— Мене звуть Дрібна Квіточка, — відповіла вона, сміючись.
— Гумористка, — сказав Левін. — Чому б тобі не загуляти з Ріццо? Він хлопець з коледжу. Можете пограти у «Вгадай цитату» чи щось схоже.
— Не зважай на нього, — сказав Ріццо. — Він просто плугатар-плейбой.
Вона засяяла.
— І який твій улюблений спосіб плужити? — запитала дівчина.
— Потім розповім, — сказав Левін і відсьорбнув каву.
— Домовилися. Побачимося на подвір'ї.
Ріццо недоладним тенором заспівав «Студенточку Бетті»[67] та криво посміхнувся.
— Стули пельку, — сказав Левін, — не смішно.
— Ух, будеш сперечатися, так? — спитав Ріццо.
— А хто сперечався? — запитав Левін.
— Гей, — заволав до них Дуґлас, — я їду джипом до пірса. Хто зі мною?
— Я лишуся на лінії зв'язку, — сказав Пікнік.
— Їдьте, — відповів Бакстер. — Я краще побуду там, де баби.
Ріццо засміявся.
— Я маю доглядати за молодшим, — додав, — він може втратити незайманість.
Бакстер глянув спідлоба:
— Та в тебе наступна й буде першою.
Левін заліз в один з батальйонних джипів одразу за Дуґласом, і вони, підстрибнувши, рушили. На краю кампуса вони виїхали на дорогу із жорстви, яка неухильно погіршувалася, що ближче вони були до Затоки. Лишилося небагато доказів, що тут пройшов ураган: лише кілька повалених дерев і дорожніх знаків, декілька розкиданих довкола уламків черепиці й дощок-вагонок. Дуґлас і далі коментував ситуацію, здебільшого наводячи статистику з других вуст, а Левін неуважно кивав. У нього почала вимальовуватися туманна ідея, що Ріццо, врешті-решт, міг і не бути Споконвічним студентом — і що вряди-годи цьому сержантику таки вдавалося зловити відблиск правди. Він також розхвилювався: либонь, після трьох років піску, бетону й сонця передчував якісь кардинальні зміни. З одного боку, так могло бути тільки тому, що це був перший коледжський кампус, поріг якого він переступив після закінчення Сіті-Коледжу, а з другого, можливо, саме настав час для змін. Гайнути в самоволку, коли повернеться до Роуча, чи на три дні піти в запій — усе може допомогти полегшити ту одноманітність, яку він саме почав помічати.
На пірсі було так само велелюдно, як і на чотирикутному подвір'ї, лише темп повільніший і, вочевидь, рівномірніший. Буксири нафтової компанії підвозили купи трупів, одна робоча команда їх вивантажувала, санітари обприскували бальзамічним розчином, щоб убезпечити від розкладу, інша команда завантажувала мерців до 2,5-тонок, і ті їх відвозили.
67
«Студенточка Бетті» (