— Тіла тримають у якомусь шкільному спортзалі, — повідомив Левіну Дуґлас, — там усюди лід. Уяви, яке там пекло — піди їх розпізнай. Кажуть, вода дуже попсувала їхні обличчя.
У повітрі висів запах гниття, подібний, як видалося Левіну, до вермуту, коли його пити цілу ніч. Спецгрупа працювала акуратно й ефективно, наче конвеєрна лінія. Зрідка хтось із вивантажувачів відвертався, щоб поблювати, але праця плавно текла далі. Левін і Дуґлас сиділи та дивилися на них, аж доки небо не потемніло, гублячи дедалі більше сонця, якого все одно ніхто б не побачив. До них підійшов старий майстер-сержант, прихилився до джипа збоку, і вони трохи погомоніли.
— Я був у Кореї, — сказав він після того, як одне тіло через незграбне поводження розпалося на шматки, — я можу зрозуміти хлопців, що стріляють і вбивають одне одного, але це, — він похитав головою, — Боже збав.
Поруч походжала начальницька латунь, але жоден не надокучав Левіну чи Дуґласу. Операція, попри те, що її ефективність була ледве не машинного рівня, мала ауру неформальності: майже ніхто не носив капелюхів, а полковник чи майор могли спинитись і побалакати із санітарами.
— Наче якийсь бій, — сказав сержант. — Усі правила накрились. Та й кому вони, чорт забирай, треба.
Вони лишалися там до пів на шосту, а потім поїхали назад.
— А ви знайшли душ, — запитав Левін, — чи ні?
РПК посміхнувся.
— Мій товариш учора вночі мився в жіночому гуртожитку, — сказав він. — А я вважав, що його де завгодно, бляха, можна знайти.
Коли вони повернулися до вантажівок, Левін зазирнув до Пікніка.
— Кидай це, — сказав він, — даси мені знати, якщо десь тут знайдеш душ.
— Чорт забирай, твоя правда, — сказав Пікнік. — Липень, як-не-як.
Левін сів на його місце біля «Злої десятки» і якийсь час слухав лінію зв'язку; нічого особливого не відбувалося. За півгодини повернувся Пікнік.
— Якого біса, — сказав він. — Ріццо отам стоїть і слухає. Він хоче бути в регулярній армії, а ми чого повинні над цим гріть чуприну? Тобі треба пройти десь квартал повз каплицю, там буде гуртожиток. Не проґавиш. Там різний народ швендяє.
— Дякую, — сказав Левін. — П'ять хвилин. Потім підемо на пиво.
З торби він дістав чисту переміну спіднього, робу, набір для гоління та вийшов у теплу важку темряву. Гвинтокрили досі приземлялися й злітали, а вогні попереду та на хвості робили їх подібними на щось з науково-фантастичних фільмів. Левін знайшов гуртожиток, увійшов, помився, поголився і перевдягнувся. Коли він повернувся, побачив, що Пікнік читає «Болотяну дівку». Вони вийшли й одразу ж натрапили на інший бар, гамірніший, набитий характерним для п'ятничної ночі народом. Там вони вгледіли Бакстера, який намагався женихатися до дівчини, чий хлопець був уже занадто п'яним, щоб через це полізти в бійку.
— О Боже, — сказав Левін.
Пікнік поглянув на них.
— Не хочу бути як Ріццо або подібні, — сказав він, — але що таке, Натане? Де той наш старий сержант Білко[68], якого ми знали та любили? То так старість приходить, чи ти на межі інтелектуальної кризи, чи що?
Левін знизав плечима.
— Та, певно, просто проблеми зі шлунком, — сказав він. — Вирощуєш і плекаєш оце пивне черевце, аж раптом з'являється щось, на кшталт цих трупаків, і вибиває тебе з колії.
— Це кепсько, як на мене, — сказав Пікнік.
— Ага, — відгукнувся Левін. — Давайте змінимо тему.
Вони сіли й спостерігали за студентами, і кожен намагався дивитися на них як на когось незвичного, до кого вони ніколи не належали й не будуть. До них підійшла блондинка, яка назвалася Дрібного Квіточкою, і сказала:
— Вгадай цитату.
— Я знаю кращу гру, — відповів Левін.
— Ха-ха, — засміялася блондинка і сіла до них. — Мій хлопець захворів, — пояснила вона, — тож йому довелося піти додому.
— Так це ж просто божа благодать, — сказав Пікнік.
— Напрацювалися? — спитала Квіточка, сонячно всміхаючись.
Левін відкинувся і безтурботно поклав їй руку на плечі.
— Я важко працюю лише тоді, коли результат того вартий, — сказав він, поглядаючи на неї, і вони якийсь час пробували перегледіти одне одного, поки він, ніби тріумфуючи, не всміхнувся і не додав: — Або його легко досягнути.
Вона вигнула брову.
— Мабуть, навіть тоді тобі не доводиться так важко працювати, — сказала вона.
— Що робиш завтра ввечері? — спитав Левін. — Якраз дізнаємося.
До них хитаючись підійшов підліткового віку баламут-південник у плисовому пальті та різко обійняв її за шию, разом з тим перекинувши пиво Пікніка.
68
Сержант Білко — персонаж у ситкомі «Ти ніколи не розбагатієш», що згодом змінив назву на «Шоу Філа Сільверса» (1955–1959), якого грав заголовний американський актор. Дія трьох сезонів ситкому відбувалась у Форт-Бакстері у вигаданому містечку Розвілль (Канзас), а хитрий і веселий сержант переважно змушував інших працювати за нього і намагався вибити гроші завдяки різним махінаціям.