— Я дістала нам машину, — всміхнулася вона.
Саме тоді він усвідомив, що вона говорить з легким південним акцентом.
— Гей, — сказав він, — а що ви всі тут п'єте?
— «Том Коллінз»[69], — відповіла вона.
Левін замовив віскі. Його обличчя посерйознішало.
— Там кепсько? — спитала дівчина.
— Доволі кепсько.
Вона знову сонячно всміхнулася.
— Принаймні коледж не зачепило.
— Але Креоле таки зачепило, — відказав Левін.
— Ну, то ж Креоле, — сказала вона.
Левін поглянув на неї.
— Тобто краще вони, ніж коледж.
— Так, звісно, — посміхнулася вона.
Він постукав пальцями по столу.
— Скажи «геть», — попросив він.
— Гуть.
— Ага.
Вони випили та ще трохи поговорили, переважно на студентські теми, поки нарешті Левін забажав побачити, який краєвид під беззоряним небом розгортається на мочаруватий рукав річки. Вони вийшли, він сів за кермо, і ніч огортала їх увесь шлях. Вона сиділа поруч і час від часу збуджено й нетерпляче його торкалася. Він сидів мовчки, поки вона не вказала на брудну дорогу, яка вела до болота.
— Сюди, — прошепотіла вона, — там є хатинка.
— А то мені вже стало цікаво, — сказав він.
Тисячі жаб навколо них виспівували незбагненні акордові прогресії, славлячи свої неоднозначні принципи. Довкола них були мангрові дерева і мох. Вони їхали ще милю, поки не дісталися до напівзруйнованої будівлі, яка невідь-звідки постала в цій глушині. Виявилося, що всередині навіть був матрац.
— Небагато, — сказала вона, важко дихаючи, — але дім.
Вона дрижала в темряві поруч нього. Він дістав і запалив сигару Ріццо; її обличчя тріпотіло у світлі полум'я, і щось у її очах, можливо, виказувало невідрадне і запізніле розуміння, що загроженість цього конкретного плугатаря була глибшою за будь-яку проблему сезонної зміни чи сумнівної врожайності. Саме тому, що раніше він визнав її спроможність віддавати, не залучаючи нічого понад чи менше того, що є у списку перелічених виробів: ножиці, годинники, ножі, стрічки, шнурки — з нею він напускав на себе вигляду такого ж недбалого співчуття, яке мав до героїнь порнографічних романів чи до виснаженого, але гарного скотаря-імпотента з вестерна. Вона роздягалася окремо від нього, а він якийсь час стояв у самій футболці та бейсболці й мирно пихкав сигарою, поки не почув, як вона схлипує на матраці.
Навколо них заспівував якийсь дикунський жаб'ячий хор — плавно, як їм видавалося, але насправді спазматично, як вони самі, — засліплені, хоч і зацікавлено свідомі цього, проте не більше, ніж сплетіння мізинців, торкання пивних кухлів, спільності за «Макколлзом»[70], — доводячи себе до педальних басів у віртуозному дуеті придихів і криків. Під час усього виконання він зрідка пихкав сигарою, бейсболка на ньому недбало зсунулася, дівчина викликала мимовільне бажання її захистити, як Пасифая, що ніколи не була повністю збезчещеною. А коли вони нарешті вгамувалися, то лягли, не торкаючись одне одного, досі перебуваючи під навалою дурних жаб’ячих криків.
— Посеред великої смерті, — сказав Левін, — маленька смерть.
І додав:
— Ха. Наче заголовок у «Лайфі». Посеред «Лайфу». Спіткає нас смерть[71]. О Боже.
Вони приїхали назад, і біля вантажівки Левін сказав:
— Побачимося на подвір'ї.
Вона слабко всміхнулася.
— Як будеш вільний і неподалік — заходь. — І поїхала.
Пікнік і Бакстер грали в блекджек у світлі фар.
— Гей, Левін, — сказав Бакстер, — а я сьогодні потрахався.
— О, — сказав Левін. — Вітаю.
Наступного дня до нього підійшов лейтенант і сказав:
— Якщо хочеш, Левін, можеш їхати у свою відпустку. Тепер усе облаштувалося. Ти — лише зайвий рот.
Левін знизав плечима.
— Гаразд, — відповів він.
Дощило. У вантажівці Пікнік сказав:
— Боже, ненавиджу цей дощ.
— Ти й Гемінґвей, — сказав Ріццо. — Кумедно, еге ж? А Т. С. Еліот любить дощ.
Левін закинув торбу на плече.
— Якщо подумати, то дощ — це якесь диво. Він може збудити застигле коріння, може розворушити його, вимити[72]. Я думатиму про вас, хлопці, як вам тут ведеться по сраку у воді, коли грітимуся на сонечку в Новому Орлеані.
— Давай, — сказав Пікнік, — їдь уже.
— До речі, — сказав Ріццо, — вчора тебе шукав Пірс, та я розповів йому якісь бздури, що ти шукаєш запчастини для ТСС. А потім я ще довго з'ясовував, куди ти зник.
69
«Том Коллінз» (
70
«Макколлз» (
71
«Посеред життя спіткає нас смерть» (
72