— Господи, ну й до чого додумався? — тихо запитав Левін.
— Досі намагаюся з'ясувати, — посміхнувся Ріццо.
— Бувайте, хлопці, — сказав Левін. Він підсів до 2,5-тонки, яка прямувала до Роуча. За кілька миль від містечка РПК за кермом сказав:
— Чорт забирай, це майже полегшення — їхати назад.
— Назад? — спитав Левін. — А, ага, так і є.
Він дивився, як двірники зіштовхували краплі з вітрового скла, і слухав, як дощ січе по даху кабіни. Невдовзі Левін заснув.
Низовина
О пів на шосту вечора Денніс Флендж досі частував сміттяра. Сміттяра звали Рокко Скварцоне, і біля дев'ятої ранку, закінчивши свій маршрут, він прибув до помешкання Фленджа. До його саржевої сорочки прилипла помаранчева шкірка, а з великого кулака, поцяткованого кавовою гущею, стирчав галон саморобного мускателю[73].
— Гей, сфацим[74]! — загорлав він з вітальні. — У мене вино. Спускайся.
— Чудово, — відгукнувся Флендж, вирішивши взагалі не йти не роботу.
Він зателефонував у адвокатське бюро «Осов і Виграйсам» і потрапив на чиюсь секретарку.
— Флендж, — сказав він, — ні.
Вона почала заперечувати.
— Пізніше, — відказав він, поклав слухавку і решту дня сидів разом з Рокко, пив мускатель і слухав тисячодоларову стереосистему, яку Сінді змусила його придбати, але якою, на пам'яті Фленджа, користувалася винятково як підставкою під таці з перекусками та коктейлями. Сінді — це місіс Флендж, і зайве казати, що вона не зацінила цієї мускательної справи. Вона не зацінила й самого Рокко Скварцоне. А фактично — жодного з чоловікових друзів.
— Тримай свою химерну банду в ігровій кімнаті! — волала вона, вимахуючи коктейльним шейкером. — Ти — як оте кляте Товариство із захисту тварин[75], ось хто. Сумніваюся, що навіть вони прийняли б якусь з тих тварюк, яких ти тягнеш додому.
На це Флендж не відповів, але мав би відповісти щось на кшталт:
— Рокко Скварцоне — не тварина, а сміттяр і, між іншим, залюблений у Вівальді.
Тепер, коли Сінді тупотіла нагорі, вони саме слухали Вівальді, шостий концерт для скрипки з підзаголовком Il piacere[76]. У Фленджа склалося враження, що вона кидає речі. Щоразу він замислювався, яке було б життя без другого поверху і як взагалі люди спроможні вживатися і десь раз на рік не скаженіти в будинках у стилі ранчо чи з кімнатами на різних рівнях. Житло Фленджа стояло на скелі над Протокою[77]. Воно невиразно нагадувало англійський котедж 20-х років, а побудував його єпископальний священик, який возив на цей бік різну контрабанду з Канади. Здавалося, що в ті часи на північному узбережжі Лонґ-Айленду кожен чимось таємно приторговував, і все завдяки тутешнім невеликим косам і затокам, перешийкам і фіордам, про які федерали й досі не мають жодного чіткого уявлення. Священик, мабуть, поставився до своєї справи романтично: будинок здіймався із великого моховитого насипу і своїм забарвленням скидався на одного з найволохатіших доісторичних звірів. Усередині були священицькі схованки, приховані проходи та дивні кутасті кімнати, а з ігрової кімнати можна було потрапити до підвалу з незліченними й геть перекрученими, подібними до мацаків зсудомленого восьминога тунелями, які часом вели в глухі кути, а ще — до зливнівок, полишених каналізацій, а інколи й до потайної винарні. Денніс і Сінді Флендж уже сім років свого шлюбу мешкали в цій цікавій і майже природній могилі, вкритій мохом, і тепер Флендж нарешті відчував себе прив'язаним до цього місця пуповиною, сплетеною з лишайника й осоки, дроку та жовтила; він називав його лоном з краєвидом і в їхні нині рідкісні миті ніжності міг заспівати Сінді Ноела Коварда[78] — таке собі намагання пригадати кілька їхніх перших спільних місяців, а також пісню про любов до будинку:
Проте пісні Ноела Коварда часто недотичні до дійсності — якщо Флендж і не знав цього раніше, то невдовзі з'ясував, — і коли через сім років виявилося, що він не пташка на гілці, а скоріше кріт у норі, то найбільша відповідальність за це впала не на дім, а на Сінді. І, звичайно, про це не забарився повідомити його психоаналітик, божевільний і вічно налиганий мексикос Джеронімо Діас. Щотижня п'ятдесят хвилин Фленджу кричали про його маму, чергуючи крики й мартіні. Той факт, що за гроші, витрачені на ці сеанси, можна було купити автівку, породистого собаку і жінку — на будь-який смак в цій частині Парк-авеню, видимій з вікна докторового кабінету, збурював у Фленджі геть невиразну підозру, що його обдурюють. Він відчував, що не дізнається нічого нового, ймовірно, через те, що вважав себе законним сином свого покоління і Фройд був для них ніби материнське молоко. Але вряди-годи його ловили саме тими ночами, коли сніг приносило з Коннектикуту через Протоку, і вітер періщив у вікна спальні, нагадуючи Фленджу, що той нарешті влігся в позі зародка. Його ловили на гарячому, коли він займався Кротівством, а це був скоріше стан душі, ніж модель поведінки: коли геть не чуєш снігу, а хропіння дружини — наче течія та струмок навколоплідних вод десь поза ковдрою, і навіть таємні ритми пульсу стають простими відлуннями будинкового серцебиття.
74
Sfacim' — італійське лайливе слово, яке можна перекласти як «мудило». Буквально означає «сперма», але найчастіше його використовують як багатозначну лайку. Це південноіталійське діалектне слово Пінчон також вживає в романі «Виголошення лоту 49». Чарлз Голландер вважає, що письменнику подобається це слівце, тому що воно є майже анаграмою слова «fascism», що додає історичних конотацій італійській тематиці у творах Пінчона.
75
ASPCA (
76
Повна назва згаданого твору Вівальді — Концерт для скрипки з оркестром до мажор «Il piacere» (
77
Протока Лонґ-Айленд (
78
Ноел Ковард (1899–1973) — англійський драматург, актор, композитор, режисер, співак, автор понад трьохсот пісень. Пінчон наводить рядки з його пісні «Кімната з краєвидом» (