Вирішальним і найтривожнішим дефектом оповідання є саме те, як оповідач — майже, але не зовсім я — реагує на тему смерті. Врешті-решт, коли кажуть про «серйозність» у літературі, то говорять про ставлення до смерті — наприклад, те, як персонажі можуть діяти, якщо вона трапляється, чи як вони дають собі раду з нею, коли вона не така нагальна. Усі про це знають, але навряд чи цю тему колись обговорювали з молодими письменниками, бо марно давати таку пораду в учнівському віці. (Я підозрюю, що одна з причин, чому фентезі та наукова фантастика приваблюють так багато молодих читачів, полягає в тому, що в змінених просторі й часі про смертність говорять дуже рідко, щоб дозволити персонажам вільно мандрувати крізь континуум будь-куди, уникаючи фізичних загроз і хронологічних невідворотностей.)
Персонажі в «Дрібному дощі» зовсім не по-дорослому реагують на смерть. Вони уникають цієї теми: сплять допізна, шукають евфемізми. А коли все ж згадують про смерть, то жартома. Але найгірше, що вони пов'язують її із сексом. Наприкінці оповідання, як ви помітите, відбудеться своєрідна сексуальна зустріч, хоча із самого тексту про це неможливо дізнатися. Мова раптово стане надто вигадливою для читача. І, можливо, це була не лише моя підліткова нервовість щодо сексу. Пригадуючи, я думаю, що то могла бути загальна нервовість усієї субкультури студентів коледжів. Схильність до самоцензури. А ще то була доба «Виття»[2], «Лоліти», «Тропіка Рака» й усіх надмірностей правоохоронних органів, що призвели до появи таких творів. Навіть доступне тоді американське софт-порно вдавалося до безглуздого й символічного затягнення, аби уникнути опису сексу. Тепер усе це видається неактуальним, але тоді воно відчутно обмежувало наше письмо.
Тепер у цьому оповіданні мене найбільше цікавить не химерність та інфантильність ставлення, а класовий аспект. Якщо служба в мирний час і може дати щось хороше, то це чудовий вступ до розуміння структури суспільства загалом. Навіть для молоді очевидно, що невизнаний розподіл цивільних чітко і безпосередньо виражається у військовому розділенні на «офіцерів» і «людей». Хтось робить дивовижне відкриття: обтяжені важкими обов'язками дорослі, які закінчили коледж і тепер походжають поблизу в хакі з латунними значками, насправді можуть бути ідіотами. І робітничому класу в білих безкозирках, який теоретично здатний до ідіотизму, набагато властивіше виявляти уміння, мужність, людяність, мудрість та інші чесноти, що їх освічені класи асоціюють із собою. Конфлікт Салозада Левіна в цьому оповіданні — нехай і в літературних термінах — полягає в тому, до кого виявити лояльність. У 50-ті я був аполітичним студентом, а тому про це навіть не підозрював — хоча зараз гадаю, що опрацьовував саме ту дилему, яка так чи так непокоїла більшість тодішніх письменників.
На найпростішому рівні це пов'язано з мовою. Нас заохочували з багатьох сторін: Керуак і бітники, манера Сола Беллоу в «Пригодах Оґі Марча», поява таких голосів, як Герберт Ґолд[3] чи Філіп Рот — щоб ми побачили, як у літературі можна дозволити співіснувати принаймні двом дуже різним видам англійської. Дозволити! І що насправді так писати — нормально! Хто ж тоді знав? Проте цей дуже позитивний ефект захоплював і вивільняв. То було не або/або, а розширення можливостей. Не думаю, що ми тоді свідомо намацували якийсь синтез, хоча, певно, варто було б. «Нові ліві» наприкінці 60-х були приречені на обмежений успіх через невдачу створення політичної спілки між молоддю з коледжів і блакитними комірцями. Одна з причин — наявність справжніх невидимих класових силових полів на шляху сполучення між цими двома групами.
Один з багатьох тодішніх приглушених конфліктів. Його художня версія сформувалася як протистояння традиційної та бітницької літератур. Одним із віддалених театрів воєнних дій, про який ми постійно чули, був Чиказький університет. Там, наприклад, була поважна й шанована «чиказька школа» літературної критики. Водночас у «Чикаго Ревю» відбулася посадова чистка, внаслідок чого з'явився журнал «Біґ Тейбл», орієнтований на бітників. «Те, що сталося в Чикаго» стало умовним позначенням для якоїсь неймовірної підривної загрози. Тоді багато сперечалися. Усупереч незаперечній силі традиції, нас вабили такі відосередкові принади, як есей Нормана Мейлера «Білий негр», широкодоступні джазові записи та книжка Джека Керуака «На дорозі», яку я й досі вважаю одним з великих американських романів.
Хай там як, але для мене побічним ефектом були «Мандрівні спудеї»[4] Гелен Водделл, перевидані на початку 50-х, — розповідь про молодих середньовічних поетів, які масово полишали монастирі та блукали дорогами Європи, уславлюючи в піснях той ширший життєвий простір, який можна знайти поза стінами їхніх навчальних закладів. Враховуючи тодішнє університетське життя, було нескладно побачити паралелі. Ні, перебування в коледжі не було аж таким занудним, але завдяки всім цим альтернативним відомостям про дно життя, які продовжували підступно просотуватися крізь університетський плющ, ми нарешті дізналися, що десь поруч гуде інший світ. Дехто не зміг опиратися спокусі піти подивитися, що відбувається. Досить багато з них потім повернулися з новинами з перших рук, щоб заохотити інших також спробувати — попередники тих недоуків, які масово кидали коледжі в 60-х.
3
Герберт Ґолд (нар. 1924) — американський романіст, друг Аллена Ґінзберга, який 1958 року як тимчасовий наступник Набокова викладав англійську літературу в Корнелльському університеті.
4
«Мандрівні спудеї» (