— Геть, за двері, — вказала вона, — за пагорб і світ за очі. Чи зі скелі, мені начхати. Ти, й твої випиваки, й ота дурнувата мавпа в моряцькому вбранні. Забирайтеся геть.
Флендж чухав голову і десь хвилину кліпав очима. Ні. У голові не вкладалося. Може, якби у них були діти… Тонка, прекрасна іронія, адже флот зробив із нього компетентного спеціаліста зі зв'язку.
— Ну, — сказав він повільно, — гаразд, якщо так.
— Можеш забрати «Фольксваген», — сказала Сінді, — і візьми набір для гоління та чисту сорочку.
— Ні, — заперечив Флендж, прочиняючи двері для неповороткого Рокко, який маячив на задньому плані з пляшкою вина, — ні, я поїду на сміттєвозі з Рокко.
Сінді знизала плечима.
— І відрощу бороду, — нерозбірливо додав він.
Вони пішли з будинку: збентежений Паць, Рокко, який щось собі наспівував, і Флендж, який відчував перші слабкі пагінці нудоти, що виповзали й обплітали його шлунок, — усі разом вони завантажились у сміттєвоз і з ревінням рушили. Озирнувшись, Флендж побачив, що дружина стоїть у дверях і за ними спостерігає. З під'їзного шляху вони виїхали на вузьку щебенисту дорогу.
— Куди далі? — спитав Рокко.
— Не знаю, — відповів Флендж, — може, поїду в Нью-Йорк і знайду собі якийсь готель. Підкинь мене до станції. Агов, Паць, маєш де спинитися?
— Я можу поспати в МҐ, але лягаві вже, вочевидь, про нього знають.
— Я тут подумав, — сказав Рокко. — Мені все одно треба їхати на сміттєзвалище і позбутися цього вантажу. У мене там приятель є, він на смітнику наче за сторожа. Там і живе. У нього різні місця є. Можете там лишитися.
— Авжеж, — сказав Флендж. — Чому ні.
Якраз пасувало до його настрою. Вони попрямували на південь, у ту частину острова, де не було нічого, крім житлових забудов, торговельних центрів та різноманітних дрібних заводів легкої промисловості, і десь за півгодини зупинилися біля міського сміттєзвалища.
— Тут зачинено, — сказав Рокко, — але він відчинить.
Рокко завернув на брудну дорогу, що обходила спроектований одним божевільним архітектором з УГР і побудований ще в 30-ті сміттєспалювач із самановими стінами та черепичним дахом, який скидався на мексиканську асьєнду з димарями. Проторохтівши нею близько ста ярдів, вони під'їхали до воріт.
— Болінґброк! — заволав Рокко. — Впусти. У мене є вино.
— Гаразд, чувак, — відповів голос із сутінок.
За хвилину у вогнях фар з'явився товстий негр у поркпаї[87], відімкнув ворота й застрибнув на підніжку машини. Вони поїхали довгою спіральною дорогою донизу на сміттєзвалище.
— Оце Болінґброк, — сказав Рокко. — Він вас тут влаштує.
Вони спускалися довгою широкою кривою дорогою. Фленджу видалося, що вони прямують до центра спіралі, до нижньої точки.
— Хлопцям треба десь заночувати? — запитав Болінґброк.
Рокко пояснив їхню проблему. Болінґброк співчутливо кивнув.
— Дружини часом такі надокучливі, — сказав він. — У мене самого три чи чотири по всій країні, радий, що їх усіх позбувся. Здається, життя нас ніколи нічому не вчить.
Сміттєзвалище, оточене розлогими житловими забудовами, мало форму, наближену до квадрата зі сторонами півмилі завдовжки. Воно розташоване на п'ятдесят футів нижче рівня вулиць, і, за словами Рокко, цілоденно два бульдозери D-8 закопують відходи під насипом, який привезли з північного узбережжя, і це щодня на якусь дрібку дюйма підвищує рівень сміттєзвалища. Рокко скидав сміття, а Флендж вдивлявся у напівсвітло, вражений особливою рокованістю цього місця, думкою, що одного дня, ймовірно, років за п'ятдесят чи більше тут уже не буде жодної нори: дно буде врівень з вулицями забудов, а будівлі зводитимуть навіть тут. Ніби тебе переносить на новий рівень щось схоже на дратівливо повільний ліфт, щоб із якоюсь приреченістю порадитися щодо давно розв'язаних проблем. І ще дещо: тут, на самому кінці спіралі, він відчував, як його переслідує ще одна аналогія. Він не міг її визначити, аж поки у своєму пошуку не натрапив на музику та слова пісні. Навряд чи можна подумати, що в сьогочасному флоті реактивних літаків, ракет і атомних підводних човнів хтось ще досі співає морські пісеньки чи балади; однак Флендж згадав Дельґадо, стюарда з Філіппін, який призвичаївся пізно вночі приходити до радіорубки з гітарою, сідати й годинами їм наспівувати. Існує чимало способів розповісти про море, але, мабуть, оскільки музика й слова не мали нічого спільного з особистою біографією, видавалося, що спосіб Дельгадо забарвлений правдою особливого ґатунку. Так здавалося попри те, що навіть традиційні балади були побрехеньками чи, в найкращому разі, небилицями — як і балади не проспівані, а розказані за кавою в шкіперській коморі чи грою в покер у кают-компанії в день платні або на глибинній бомбі біля юта в очікуванні вечірнього кіно, що замінить одну байку іншою, ще очевиднішою. Але стюард віддавав перевагу співам, і Флендж його за це поважав. А його улюблена пісня починалася так:
87
Поркпай (