Легко бути педантичним і сказати, що Низовина — це південно-східна частина Шотландії; балада, безперечно, шотландського походження, але вона завжди викликала у Фленджа дивні ірраціональні асоціації. Кожен, хто дивився на особливим чином освітлений морський простір чи був у сприйнятливому до метафор настрої, розповість вам про цікаву ілюзію: океан, попри свою рухливість, якоюсь мірою твердий; він стає сірою чи сизуватою пустелею, безплідною землею, яка тягнеться ген за обрій, і єдине, що потрібно для прогулянки його поверхнею, — переступити через верхні леєри; а якщо мати намет і доволі харчів, можна мандрувати від міста до міста. Джеронімо вважав це химерним різновидом комплексу месії та по-батьківськи радив Фленджеві ніколи не намагатися так вчинити; проте та неосяжна рівнина з матового скла була для Фленджа своєрідною низовиною, що для повноти картини майже вимагала самотньої людської фігури, яка долала б її замашистими кроками; кожне прибуття на рівень моря було наче знаходження мінімуму й нескінченно малої точки, унікального перетину паралелі та меридіана, запевнення досконалої, безпристрасної однорідності. Щось подібне він відчував і під час спірального спуску на сміттєвозі Рокко — що місцина, до якої вони нарешті дісталися, була мертвою точкою, тою єдиною, яка містила в собі весь низовинний край. Щоразу, коли він був далеко від Сінді, уявляв своє життя як плинну поверхню, як дно цього сміттєзвалища, що перебувало в стані переходу від увігнутості чи відгородження до ймовірної пласкості, схожої на ту, де він стояв нині. Але його турбували будь-які випадкові опуклості чи ймовірне стягування до відчутної кривизни самої планети, хай там на чому він стоятиме, тож йому лишиться тільки стирчати тут, ніби проекції незахищеного радіуса, протягнутого через порожні лунки власної крихітної сфери.
Рокко залишив їм ще один галон мускателю, який видобув з-під сидіння, і поїхав, гарчачи й підскакуючи, у щільну темряву. Болінґброк відкрутив кришечку й випив. Вони передавали пляшку по колу, а потім Болінґброк сказав:
— Нумо шукати матраци.
Він повів їх на схил довкруг високої вежі з ріні та повз півакрову ділянку, де були викинуті холодильники, велосипеди, дитячі візки, пральні машини, зливальниці, унітази, ліжкові пружини, телевізори, горщики, каструлі, кухонні плити, кондиціонери. І, врешті-решт, подолавши дюну, вони потрапили туди, де були матраци.
— Найбільше ліжко у світі, — сказав Болінґброк. — Обирайте.
Тут, певно, були тисячі матраців. Флендж знайшов собі фірмове пружне ліжко завширшки три чверті ярда, а Паць, який, вочевидь, так ніколи й не звикне жити цивільним життям, вибрав солом'яний матрац завтовшки два дюйми й завширшки три фути.
— Бо інакше мені буде незручно, — пояснив він.
— Покваптесь, — м'яко, але нервово гукнув Болінґброк. Він видерся на верхів'я дюни й видивлявся туди, звідки вони прийшли. — Хутчіш. Уже майже стемніло.
— А що таке? — спитав Флендж, тягнучи матрац на схил, щоб стати поруч і позирнути на сміттєві купи. — Тут уночі з'являються злодії?
— Можна і так сказати, — ніяково мовив Болінґброк. — Ходімо.
Вони мовчки попленталися назад, ступаючи у власні сліди. Біля місця, де спинявся сміттєвоз, вони завернули ліворуч. Над ними здіймався сміттєспалювач, задимлені труби якого темніли у височіні на тлі останніх відблисків неба. Вони втрьох увійшли у вузький яр. Обабіч височіли двадцятифутові купи сміття. Саме тоді Флендж відчув, що це сміттєзвалище скидається на острів чи анклав, який оточує похмура країна, окреме царство, де Болінґброк був за беззаперечного правителя. Звивистий яр із крутими схилами тягнувся сотню ярдів, аж поки нарешті не вивів у маленьку долину, ущерть заповнену викинутими гумовими шинами від автівок, вантажівок, тракторів і літаків; а в центрі на незначному підвищенні стояла халупа Болінґброка, нашвидкуруч зліплена із толю, стінок холодильника, навмання припасованих дерев'яних балок, труб і ґонту.
88
Перша строфа балади «Злата суєта» (