— Дім, — сказав Болінґброк. — А тепер пограємо в гру «Роби, як я».
Це скидалося на гонитву в лабіринті. Часом стоси шин були вдвічі вищі за Фленджа і погрожували завалитися від щонайменшого поштовху. У повітрі сильно тхнуло гумою.
— Обережніше зі своїми матрацами, — прошепотів Болінґброк, — і не сходьте зі стежки. У мене тут міни-пастки.
— Навіщо? — спитав Паць, але Болінґброк чи то не почув, чи то проігнорував запитання.
Вони дісталися до халупи, і Болінґброк одімкнув великий навісний замок на дверях, зроблених зі стінки важкого пакувального ящика. Усередині панувала цілковита темрява. Жодного вікна. Болінґброк запалив гасову лампу, і в її миготливому жовтому світлі Флендж зміг побачити стіни, обліплені світлинами, які, здавалося, вирізали з кожної публікації, надрукованої від часів Депресії. Барвиста картинка Бріжіт Бардо межувала з газетними фото герцога Віндзорського[89], на яких він відрікався від престолу, та «Гінденбурґа»[90], охопленого полум'ям. Там були Рубі Кілер, Гувер і Макартур. Джек Шаркі, Вірлевей, Лорен Беколл[91] і багато інших складали цю майже поліційну фотогалерею побляклих сенсацій, крихких, як бульварна газета, і розмитих, як загальнолюдська плинність девятиденного дива[92].
Болінґброк зачинив двері на засув. Вони скинули долі свою постіль і всілися пити вино. Надворі здійнявся вітерець: калатав клаптями толю та розгублено й буйно тицявся у випнуті кути та нерівні стіни халупи. Невідь-чого вони почали оповідати морські байки. Паць розповів про те, як він з гідроакустиком Фіні вкрав кінне таксі в Барселоні. Однак виявилося, що їм геть нічого не відомо про коней, тож вони навзаводи проскакали до кінця пришибу, переслідувані щонайменше загоном берегового патруля. Поки вони бовтались у воді, їм спало на думку, що саме час поплисти до авіаносця «Відважний» і розтоптати кількох нечупар з команди. Вони б так і зробили, якби не моторка «Відважного», яка перехопила їх за кількасот ярдів від корабля. Фіні спромігся скинути за борт стернового старшину та гребця з бака, допоки їхні веселощі не перепинив пострілом Фіні в плече один хитрозадий енсін[93] з 45-м калібром. Флендж розповів про те, що якось навесні на вихідних, ще в коледжі, він разом з двома товаришами поцупив з місцевого моргу труп жінки. О третій ночі вони притягнули його до гуртожитку братства, до якого належав Флендж, і поклали поруч із головним братчиком, що спав мов убитий у своєму ліжку. Наступного ранку ще й на світ не зазоріло, як усі спроможні пересуватися юрбою посунули до кімнати голови й загрюкали в двері.
— Так, хвилинку, — заохкав голос ізсередини, — я вже виходжу. О. О Боже мій.
— Що сталося, Вінсенте? — гукнув хтось. — У тебе там баба?
І всі добродушно зареготали. Десь за п'ятнадцять хвилин мертво-блідий Вінсент тремтячи відчинив двері, і галасливий натовп увірвався до кімнати. Вони заглядали під ліжко, совали меблі й відкривали шафу, але трупа ніде не було. Спантеличені, вони почали витягати шухляди комода, аж раптом почули пронизливий крик надворі. Вони кинулися до вікна і поглянули вниз. На вулиці знепритомнів їхній одногрупник. Виявилося, що Вінсент зв'язав докупи три свої найкращі краватки та вивісив тіло за вікно. Паць похитав головою.
— Зажди, — сказав він. — Я гадав, що ти розповідатимеш морську байку.
До цього вони вже вижлуктили галон. Болінґброк видобув з-під ліжка жбан саморобного к'янті.
— Я збирався, — відповів Флендж, — та оце не зміг нашвидку щось пригадати.
Але справжня причина, про яку він знав, але не міг сказати, полягала в тому, що якщо ви Денніс Флендж і ті самі морські припливи не лише обмивають ваші вени, а й котять хвилі крізь ваші фантазії, то нормально саме слухати, а не розповідати байки про море, бо вас і всю правду вашої правдоподібної брехні часом відкидає назад у дивну суміжність. І допоки ви пасивні, можете усвідомлювати осяжність цієї правди, але тієї ж миті, коли стаєте активними, то чомусь, якщо й не порушуєте домовленості безпосередньо, партачите будь-які перспективи — так само, як спостерігач за субатомними частинками змінює поведінку частинок, дані й коефіцієнти лише тим, що спостерігає. Тому натомість він розповів іншу випадково згадану байку. Чи якось так. Його цікавило, що сказав би Джеронімо.
Проте Болінґброк збирався розповісти морську байку. Він якийсь час валандався від порту до порту на різноманітних, сумнівної репутації торгових суднах. Два місяці якраз після першої війни він провів на пляжі в Каракасі разом із другом Саббаресе. Вони зістрибнули з вантажного корабля «Дейрдре О'Тул», зареєстрованого як панамське судно — Болінґброк вибачився за подробиці, але наполягав на тому, що це щира правда: тоді в Панамі можна було зареєструвати будь-що: човник, мореплавний дім розпусти, лінкор, аби воно плавало, — щоб втекти від першого помічника Посвинятто, який страждав на манію величі. За три дні після Порт-о-Пренса Посвинятто із сигнальним пістолетом «Вері» рвучко вбіг до капітанської каюти, погрожуючи спопелити капітана на місці, якщо корабель не поверне і не попливе на Кубу. У трюмі, як здавалося, мало зберігатися кілька ящиків із гвинтівками й іншим легким озброєнням, призначеним для гватемальської банди збирачів бананів, які нещодавно об'єднались і прагнули позбутися американського впливу у своїй сфері. Намір Посвинятто полягав у тому, щоб захопити корабель, вдертися на Кубу і проголосити острів територією Італії, якій він належав по праву ще відтоді, як його відкрив Колумб. Задля заколоту він згуртував двох прибиральників-китайців і одного палубного матроса, схильного до епілептичних нападів. Капітан розсміявся і запросив Посвинятто до себе випити. Два дні по тому вони п'яні хиталися палубою, закинувши руки одне одному на плечі; і жоден з них за цей час не стулив ні на хвильку очей. Корабель потрапив у потужний шквал; усі бігали й закріплювали буми та пересували вантаж, і в цьому сум'ятті капітана якось змило за борт. Отак Посвинятто став головним на «Дейрдре О'Тулі». Проте запаси спиртного закінчилися, тому Посвинятто вирішив пливти до Каракаса, щоб їх поповнити. Кожному з команди він пообіцяв сулію шампанського того дня, коли вони захоплять Гавану. Болінґброк і Саббаресе планів вдиратися на Кубу не мали. Тож щойно корабель увійшов у каракаський док, вони гайнули на волю і далі жили за рахунок виторгів барменші Зенобії, біженки з Вірменії, з якою два місяці поспіль почергово спали. Урешті-решт щось — чи то ностальгія за морем, чи то докори сумління, чи то несамовита й непередбачувана вдача їхньої покровительки (Болінґброк так ніколи й не визначився) — змусило їх відвідати італійського консула й здатися. Консул поставився до них із надзвичайним розумінням. Він посадив їх на італійське торговельне судно, яке йшло в Геную, і весь свій шлях через Атлантику вони закидали вугілля в топку, неначе в геєну огненну.
89
Едуард VIII (1894–1972) — син короля Георга V, король Великобританії, Ірландії та Британських домініонів, імператор Індії. 1936 року відрікся від престолу, щоб одружитися з розлученою Волліс Сімпсон, а 1937 року отримав титул герцога Віндзорського.
90
Дирижабль LZ 129 «Гінденбурґ», побудований у Німеччині в 1936 році, був натоді найбільшим пасажирським дирижаблем. 6 травня 1937 року загорівся і зазнав аварії над базою BMC США в Лейкгерсті. Жертвами стали 36 осіб.
91
Рубі Кілер (1910–1993) — американська акторка та співачка.
Джон Едґар Гувер (1895–1972) — американський державний діяч, обіймав посаду директора ФБР у 1924–1972 роках, або Герберт Кларк Гувер (1874–1964) — 31-й президент США (1929–1933).
Дуглас Макартур (1880–1964) — американський воєначальник, генерал армії США, брав участь у Першій і Другій світових війнах, а також у війні в Кореї.
Джек Шаркі (1902–1994) — американський боксер-професіонал, чемпіон світу в надважкій вазі.
Вірлевей (
Лорен Беколл (1924–2014) — американська актриса театру і кіно.
92
Дев'ятиденне диво (
93
Енсін (