Паць розплющив каламутне око.
— Чудово, — пробурмотів він. — Тягни її сюди, я буду другим.
— Ні, я про те, що це, певно, одна з тих циганок, про яких говорив Болінґброк.
Паць захропів. Флендж навпомацки дістався Болінґброка.
— Агов, чувак, — промовив Флендж, — вона отам, надворі.
Болінґброк не відповів. Флендж заторсав сильніше.
— Вона отам, — повторив він, починаючи панікувати. Болінґброк перевернувся на інший бік і сказав щось незрозуміле. Флендж сплеснув руками:
— Якого…
— Англо, — наполегливо кликала дівчина, — вийди до мене. Знайди мене, а то я зникну навіки. Вийди, високий Англо із золотавим волоссям і блискучими зубами.
— Гей, — сказав Флендж, не звертаючись ні до кого конкретно, — це ж я, хіба ні?
Не зовсім — негайно спало йому на думку. Скоріше його Doppelgänger[94], дужий і смаглявий морський вовк тихоокеанських часів. Він штурхнув Паця.
— Вона хоче, щоб я вийшов. Що робити, агов?
Паць розплющив обидва ока.
— Сер, — сказав він, — рекомендую вам вийти та доповісти про ситуацію. Якщо вона нічогенька, то, повторюся, тягніть її сюди та дайте й рядовим поштурмувати.
— Так точно, так точно, — мляво повторював Флендж. Він пробрався до дверей, відсунув засув і вийшов надвір.
— О, Англо, — почув він голос, — ти вийшов. Іди за мною.
— Гаразд, — сказав Флендж.
Він почав торувати собі шлях через стоси шин, молячись, щоб жодна Болінґброкова міна-пастка не вибухнула. Якимсь дивом він майже дістався відкритого простору, поки все не пішло шкереберть. Він точно не знав, де саме зробив хибний крок, але раптом зрозумів, що таки потрапив у халепу, і звів очі саме вчасно, щоб побачити, як величезний стос зимових шин захитався, нахилився, на мить завис на тлі зірок і завалився на нього. Певний час це було останнє, що він пам'ятав.
Він отямився від доторку прохолодних пальців до чола й улесливого голосу:
— Прокидайся, Англо. Розплющ очі. З тобою все гаразд.
Він розплющив очі та побачив дівчину, її обличчя, стривожені й широко розплющені очі над ним і зірки, що заплуталися в її волоссі. Він лежав біля входу до яру.
— Ну ж бо, — усміхнулася вона, — вставай.
— Авжеж, — відповів Флендж.
Голова боліла. Усе тіло пульсувало. Нарешті він спромігся підвестися й лише тоді гарненько її роздивився. У світлі зірок вона мала вишуканий вигляд: чорна сукня, оголені руки й ноги, сама худа, шийка вигнута і витончена, фігура така струнка, що майже скидалася на тінь. Темне волосся обрамлювало обличчя і лежало на спині, ніби чорна туманність; чималі очі, кирпатий ніс, коротка верхня губа, гарні зуби, миле підборіддя. Вона була наче мрія, наче янгол. А заввишки — десь три з половиною фути. Флендж почухав голову.
— Як життя? — спитав він. — Мене звуть Денніс Флендж. Дякую, що врятувала.
— А я — Нерісса, — сказала вона, звівши на нього очі.
Він і гадки не мав, що далі казати. Зненацька коло можливих тем для розмови стало дуже обмеженим. Хоча, в нього сяйнула божевільна думка, вони могли б, певно, обговорити проблеми карликів чи щось подібне.
Вона взяла його за руку.
— Ходім, — сказала і повела його за собою до яру.
— Куди ми йдемо? — запитав Флендж.
— До мене додому. Невдовзі світанок.
Флендж замислився.
— Стривай, зажди хвилинку, агов, — сказав він. — А як же мої друзі? Я ж гість Болінґброка, він образиться.
Вона не відповіла; він знизав плечима. Якого біса. Вона вивела його через яр вгору на схил. На самому вершечку вежі з ріні стояла людина і спостерігала за ними. У темряві ширяли та сновигали інші фігури; звідкись лунали звуки гітари, співу і незавершеної бійки. Вони підійшли до купи мотлоху, яку він проминув, коли йшов по матрац, і почали продиратися крізь викинутий хаос осяяного зірками металу й порцеляни. Нарешті вона зупинилася біля холодильника «Дженерал Електрик», який лежав на боці, і відчинила дверцята.
— Сподіваюся, ти не застрягнеш, — сказала вона, пролізла всередину і зникла.
О Боже, подумав Флендж, а я саме вагу набрав, отакої. Він теж проліз; холодильник був без задньої стінки.
— Зачини за собою двері, — гукнула вона десь знизу, і він, ніби у якомусь трансі, підкорився.
Ударив промінь світла, вочевидь, від її ліхтарика й освітив йому шлях. Він і гадки не мав, що купа мотлоху сягала такої глибочіні. Місцями його затискало доволі щільно, але десь тридцять футів йому вдавалося плазувати, обходити та підлізати під різноманітні стоси абияк звалених побутових електроприладів, поки не дістався отвору в 48-дюймовій бетонній трубі. Там на нього вже чекала вона.