Усе це відбувалося на початку лютого 57-го, а тоді всюди у Вашингтоні, Окрузі Колумбія, було багато експатріантів, які під час зустрічі щоразу розповідали, що колись вони таки точно поїдуть до Європи, але саме тепер видавалося, ніби всі вони працюють на уряд. Кожен убачав у цьому тонку іронію. Наприклад, вони влаштовували поліглотні вечірки, де новоприбулого, бувало, ігнорували, якщо він не міг одночасно розмовляти трьома-чотирма мовами. Вони кілька тижнів поспіль навідувалися до вірменських гастрономів і могли запросити покуштувати булгур із бараниною на малесенькій кухні, де на стінах висіли афіші боїв биків. Вони крутили романи з гарячими дівчатами з Андалусії чи Міді[105], які вивчали економіку в Джорджтауні[106]. Їхнім «Dôme»[107] була студентська пивничка «Старий Гайдельберґ» на Вісконсин-авеню, і навесні їм доводилося втішатися квітучими вишнями замість лип. Утім, таке життя, як вони казали, у певний летаргійний спосіб давало їм гарного копняка.
Саме зараз скидалося на те, що у вечірки Фрикаделя відкривалося друге дихання. Надворі дощило. Дощ падав на толевий дах, розбивався на дрібний пил об носи, брови та губи дерев'яних ґаргулій попід карнизом, і по шибках стікала немовби слина. Напередодні сніжило, позавчора були ледь не штормові вітри, а ще до того сонце яскраво осявало місто, ніби у квітні, хоча на календарі був початок лютого. Дивна пора року була у Вашинґтоні — псевдовесна. На цей час припадають день народження Лінкольна, Китайський новий рік[108] і злиденний стан вулиць, бо до цвітіння вишень лишалося ще декілька тижнів, і, як висловилася Сара Вон[109], весна цьогоріч трошки запізниться. Загалом юрба, подібна до тої, що опівдні в будень збиралась у «Старому Гайдельберзі», щоб випити «Вюрцбурґер» і заспівати «Лілі Марлен»[110] (не кажучи вже про «Кохання Сигми Хі»[111]), складалася з неминучих і невиправних романтиків. І, як добре відомо кожному романтику, душа (spiritus, ruach, pneuma[112]) — це, по суті, лише повітря; тож природно, що всі деформації в атмосфері мають накопичуватися в тих, хто нею дихає. Тому крім громадських компонентів — відпусток, туристичних об'єктів, — є ще особисті вихиляси, пов'язані з кліматом. Цей період був ніби пасажем stretto[113] у фузі цілого року: безсистемна погода, безцільне кохання, непередбачувані зобов'язання: можна було легко провести кілька місяців у фузі, бо, як не дивно, пізніші лютневі та березневі вітри, дощі та пристрасті містяни ніколи не згадували, ніби їх і не було.
Останні баси «Богатирських воріт» прогуркотіли крізь підлогу і збудили Каллісто від неспокійного сну. Він одразу згадав про дрібну пташину, яку обережно притискав до грудей. Не підводячись із подушки, він повернув голову набік і усміхнувся, побачивши її синю опущену голівку й хворі, прикриті повіками оченята, запитуючи себе, скільки ще ночей доведеться її зігрівати, поки вона видужає. Він уже три дні її так тримав: це був єдиний відомий йому спосіб відживити пташину. Поруч із ним поворушилась і заскімлила дівчина, закривши рукою обличчя. До звуків дощу почали домішуватися перші дочасні й жалібні вранішні голоси інших птахів, що ховались у філодендронах і маленьких пальмах-віяльницях: клаптики багряного, жовтого і синього пронизували ці подібні до фантазій Руссо[114] тепличні джунглі, які Каллісто плекав цілих сім років. Такий собі крихітний загерметизований анклав постійності в міському хаосі, якому були чужі примхи погоди, національної політики та будь-які громадські заворушення. Методом спроб і помилок Каллісто встановив тут досконалу екологічну рівновагу, а з допомогою дівчини створив художню гармонію, тож коливання рослинного життя, рух птахів і людей поєднувалися, ніби в ритміці досконало збалансованого мобіля[115]. І, звісно, це святилище вже ніяк не могло обійтися без них; вони стали необхідними для його єдності. Усе, чого вони потребували від зовнішнього світу, їм приносили. На вулицю вони не виходили.
105
106
Ідеться про заснований 1789 року приватний єзуїтський університет, розташований у районі Джорджтаун (Вашингтон).
107
Ідеться про Le Dome Cafe — відомий ресторан на Монпарнасі, де від часу відкриття (1898) полюбляли збиратися інтелектуали з різних країн, через що він одержав назву «англо-американська кав'ярня». Згадується у «Тропіку Рака» Генрі Міллера.
108
1957 року Китайський новий рік був 31 січня, ця дата залежить від місячного календаря і зазвичай припадає на кінець січня — лютий.
109
Сара Вон (1924–1990) — афроамериканська джазова співачка. 1950 року разом з Майлзом Девісом записала пісню «Spring Will Be a Little Late This Year» (слова і музика Френка Лоессера), яку вперше виконали в фільмі-нуарі Роберта Сьодмака «Різдвяні канікули» (1944).
110
«Лілі Марлен» (
111
«Кохання Сигми Хі» (
112
113
Стретта (від
114
Анрі Руссо (1844–1910) — французький художник-примітивіст, який часто малював тропічні ліси (перше його відоме екзотичне полотно — «Буревій у джунглях», 1891). Тут, вочевидь, Пінчон натякає на відому картину Руссо «Сновидіння» (1910), де серед джунглів на канапі лежить оголена жінка, якій «наснився чарівник, що грає на дудці» (за словами художника).
115
Мобіль — підвісна рухома абстрактна скульптура з металу, пластику, дерева. Змінює положення залежно від вітру.