Я задовольнився лише побіжним знайомством з рухом бітників. Як і решта, я проводив багато часу в джаз-клубах, цмулячи свій мінімум у два кухлі пива. Увечері я надягав темні окуляри в роговій оправі, відвідував вечірки на горищах, на які дівчата дивно вдягалися. Мене дуже звеселяли всі різновиди маріхуанового гумору, хоча розмова була тим жвавішою, що менше було цієї корисної речовини. 1956 року в Норфолку (Вірджинія), я зайшов у книгарню і знайшов там перший номер «Еверґрін Ревю»[5], яке тоді стало раннім дискусійним майданчиком щодо біт-вразливості. Це було прозріння. Тоді я служив на флоті, але вже знав людей, які сідали кружкома на палубі й чудово співали за ролями всі ті ранні рок-н-рольні пісні, грали на бонго й саксофонах і щиро засмутилися, коли помер Берд[6], а пізніше — Кліффорд Браун[7]. Коли я повернувся в коледж, то виявив, що університетські викладачі глибоко стурбовані поточною обкладинкою «Еверґрін Ревю», не кажучи вже про те, що було всередині. Ставлення деяких начитаних людей до бітників скидалося на ставлення деяких офіцерів на моєму кораблі до Елвіса Преслі. Зазвичай вони наближалися до членів корабельних компаній, що видавалися вірогідними джерелами, наприклад, мали зачіски, як у Елвіса. «Що він каже? — стурбовано допитувалися вони. — Чого він хоче?»
То був перехідний етап, дивний післябітниковий період культурного часу, коли в нас уже були різні захоплення. Як боп і рок-н-рол розхитували музику і повоєнну естраду, так і це нове письмо робило те саме щодо більш усталеної модерністської традиції, під яку ми підпадали в коледжі. На жаль, іншого вибору тоді не передбачалося. Ми були спостерігачами: парад пройшов, і нам все перепадало вже з других рук, ми споживали те, що постачали тогочасні ЗМІ. Це не завадило нам перейняти бітницькі пози та реквізит, а також, як принагідним постбітникам, підійти й глибше зазирнути в те, що, врешті-решт, було розумним і підхожим підтвердженням наших переконань щодо американських цінностей. Коли за десять років відбулося відродження хіпі, перед тим уже деякий час панувала ностальгія та було чути виправдання. Пророків-бітників воскресили, люди почали грати альт-саксофонні ритми на електрогітарах, а східна мудрість знову ввійшла в моду. Було як раніше, тільки інакше.
Одним з мінусів було те, що обидві форми руху робили велику ставку на молодість у її вічній різноманітності. Натоді, звісно, я вже згаяв свою молодість, але знову згадаю про інфантильний погляд, бо, окрім незрілого ставлення до сексу й смерті, можна зауважити, як легко деякі мої підліткові цінності могли закрастись і зруйнувати симпатичного в усіх смислах персонажа. Таким нещасливим випадком у «Низовині» є Денніс Флендж. Певною мірою це більше нарис персонажа, ніж оповідання. Друзяка Денніс аж ніяк не «росте» впродовж оповіді. Він лишається статичним, його фантазії стають дошкульно живими — оце й майже все, що відбувається. Можливо, я вияскравив центральну тему, але проблему не розв'язав, тому там не дуже багато руху чи життя.
Тепер не таємниця, особливо для жінок, що багато американських чоловіків, навіть середнього віку, які носять костюми та тримаються за робочі місця, насправді досі всередині лишаються маленькими хлопчиками, хай як неймовірно це звучить. Флендж — схожий персонаж, хоча, коли я писав оповідання, думав, що він досить крутий. Він хоче дітей — незрозуміло чому, — але не ціною побудови якогось спільного реального життя з дорослою жінкою. Його рішення — Нерісса, жінка-дитина за розміром і поведінкою. Зараз уже не згадаю, але, здається, я хотів лишити певну неоднозначність щодо того, чи є вона витвором його фантазії, чи ні. Легко сказати, що проблема Денніса — це моя проблема, перекладена на нього. Хай там як, але проблема могла бути загальнішою. На той час я не мав безпосереднього досвіду ні шлюбу, ні батьківства, й, імовірно, я вловив настрої серед чоловіків, які тоді не тільки витали в повітрі, а й були задокументовані на сторінках чоловічих журналів, зокрема «Плейбоя». Не думаю, що цей журнал був проекцією особистих цінностей лише його видавця: якби чимало американців не розділяли таких цінностей, «Плейбой» швидко збанкрутував би й зник зі сцени.
5
«Еверґрін Ревю» (