— Та не переймайся, — відповів Фрикадель. — Ми ж не на першому поверсі.
Але помчав на кухню. Зовні на пожежних сходах стояла кудлата згорьована постать і шкрябала нігтями по шибці. Фрикадель відчинив вікно.
— Сол, — сказав він.
— Нібито вимок, — сказав Сол. Коли він залізав, із нього аж крапало. — Гадаю, ти чув.
— Міріам тебе кинула, — сказав Фрикадель, — а так більше нічого не чув.
Раптом у вхідні двері шквально застукали.
— Та заходьте вже, — гукнув Шандор Рохас.
На порозі стояли три студентки філософського факультету Університету Джорджа Вашинґтона. У кожної в руці було по галону к'янті. Шандор підхопився і помчав до вітальні.
— Ми почули, що тут вечірка, — сказала блондинка.
— Свіжа кров! — закричав Шандор. Він був колишнім борцем за свободу в Угорщині, який, поза всякими сумнівами, мав найважчу хронічну форму того, що певні критики з середнього класу називають «донжуанством в окрузі Колумбія». Purche porti la gonnella, voi sapete quel che fa[123]. Наче собака Павлова: Шандор починав пускати слину, щойно чув контральто чи легкий повів арпеджіо. Фрикадель оцінливо поглянув каламутним оком на це тріо, коли вони одна за одною заходили до кухні; потім знизав плечима:
— Покладіть вино в морозник, — сказав він, — і доброго ранку.
У зеленій пітьмі кімнати Обад, вигнувши шию, нахилилась, наче золота пружна гілка, над великими аркушами[124] і щось недбало на них шкрябала.
— Замолоду в Прінстоні, — диктував їй Каллісто, пригорнувши пташеня до сивих грудей, — Каллісто дізнався про мнемонічний спосіб, що допомагав запам'ятати закони термодинаміки: перемогти неможливо; все погіршиться перед тим, як покращиться; а хто казав, що все покращиться. У 54 роки, зіткнувшись з уявленнями Ґіббса про Всесвіт, він несподівано усвідомив, що ця студентська приказка врешті-решт виявилася пророчою. Веретенистий лабіринт рівнянь став для нього видінням остаточної теплової смерті космосу. Він, звісно, і до цього знав, що жоден теоретичний двигун і жодна система не працюють зі стовідсотковою ефективністю; знав і про теорему Клаузіуса, яка стверджувала, що в замкнутих системах ентропія постійно зростає. Проте, поки Ґіббс і Больцман[125] не привнесли до цього принципу методів статистичної механіки, він не усвідомлював його жахливого значення: лише тоді він зрозумів, що замкнута система — галактика, двигун, людина, культура тощо — має стихійно розвиватися до Найімовірнішого Стану. Тож на смутному схилі своєї осені він мусив радикально переоцінити все, що вивчив до того; на всі міста, пори року та випадкові пристрасті його днів тепер треба було подивитися в новому і невловимому світлі. Він не знав, чи здатен виконати це завдання. Він усвідомлював усі небезпеки помилкового спрощення і сподівався, що має досить сил, щоб опиратися витонченому декадансу знесиленого фаталізму. Він завжди був за енергійний, італійський варіант песимізму: як Мак'явеллі, він дав силам virtù і fortuna[126] владарювати в собі десь 50/50; але тепер до рівняння введено випадковий чинник, що спричинило появу небезпечних ставок у невимовному і неозначеному співвідношенні; і з'ясувалося, що він боїться його обчислювати.
Довкола нього вимальовувалися нечіткі форми теплиці, а біля серця тріпотіло ще одне бідолашне дрібне серденько. Контрапунктом до його слів дівчина чула пташиний щебет, уривчасті автомобільні клаксони, що лунали тут і там вологого ранку, а ще альт Ерла Бостіка, який у рідкісні дикі піки здіймався крізь підлогу. Такі натяки на анархію постійно загрожували архітектонічній чистоті її світу: прогалини, нарости, скісні лінії, зсуви та нахили площин — до всього цього вона мала щоразу прилаштовуватися, аби ціла будівля не розсипалася на безлад відокремлених і безглуздих сигналів. Колись Каллісто описав цей процес як різновид «зворотного зв’язку»: щоночі вона заповзала у сон виснажена й відчайдушно рішуче налаштована ніколи не втрачати пильності. Навіть у ті короткі періоди, коли вони з Каллісто кохалися, одна співуча струна її спрямованості підносилася над грою смичка на двох одночасно затиснутих струнах напружених нервів.
— А втім, — продовжував Каллісто, — в ентропії чи вимірі розладу в замкнутій системі він виявив адекватну метафору, яку можна застосувати до певних явищ його світу. Наприклад, він побачив, що молоде покоління так само знудьговано реагує на Медісон-авеню, як його покоління — на Волл-стріт, а в американському «консьюмеризмі» виявив подібну тенденцію руху від найменш до найбільш імовірного, від диференціації до однаковості, від упорядкованої індивідуальності до своєрідного хаосу. Коротше кажучи, виявилося, що він переформульовував Ґіббсове пророцтво в соціальних поняттях і передбачив теплову смерть своєї культури, де ідеї, наче теплова енергія, більше не передаватимуться з моменту, коли всі точки врешті-решт матимуть однакову кількість енергії. І, таким чином, інтелектуальний рух припиниться.
123
Purche porti la gonnella, voi sapete quel che fa —
124
В оригіналі — foolscap (
125
Людвіг Больцман (1844–1906) — австрійський фізик, який зробив великий внесок у розвиток термодинаміки, а також запропонував теорему, що виражає закон зростання ентропії для ізольованих систем. Довів хибність висновку Клаузіуса, обґрунтувавши статистичний характер другого закону термодинаміки і пов'язавши ентропію замкнутої системи з числом можливих мікростанів, що реалізують даний макростан (формула цього процесу вибита на його могильному камені).