— Ггррии.
— Саме так. Слівце трохи шумне, еге? Але для кожного з нас рівень шуму різниться, бо ти — холостяк, а я одружений. Чи був одружений. Та хай йому біс.
— Ну, звісно, — сказав Фрикадель, намагаючись якось зарадити, — ви використовували різні слова. Говорячи «людина», ти мав на увазі те, на що можна дивитися так, неначе воно комп'ютер. Це давало тобі змогу краще осмислити роботу, якось так. Але Міріам мала на увазі щось геть інше…
— Хай йому біс.
Фрикадель замовк.
— Я таки вип'ю оте, — невдовзі промовив Сол.
Облишивши карти, друзі Шандора тепер повільно глушили текілу. На канапі у вітальні одна зі студенток і Кривкуліс правили амурні теревені.
— Ні, — саме казав Кривкуліс, — я аж ніяк не принижую Дейва. Навпаки, я визнаю його заслуги, чувіха. Особливо те, що стосується нещасного випадку й усього іншого.
Усмішка дівчини згасла.
— Яке жахіття, — сказала вона. — А що за випадок?
— А ти не чула? — спитав Кривкуліс. — Коли Дейв був лише рядовим 2-го класу[133], його відправили зі спецзавданням в Ок-Рідж[134]. Щось там пов'язане з «Мангеттенським проектом». Якось він схопився за гаряченьке й отримав підвищену дозу радіації. Тож тепер він повсякчас змушений носити свинцеві рукавички.
Вона співчутливо похитала головою.
— Жах, для піаніста це просто облом.
Фрикадель залишив Солові пляшку текіли та збирався піти спати в комірку, коли вхідні двері розчинилися навстіж і до помешкання вдерлися п'ятеро військовослужбовців BMC США, кожен по-своєму огидний.
— Оце тут, — гукнув гладкий вугруватий молодший матрос[135], який десь загубив свою білу безкозирку. — Тут і розташований той тепленький блудель, про який командир говорив.
Його відштовхнув жилавий і кощавий на вигляд старшина 3-го класу[136] і почав розглядати вітальню.
— Твоя правда, Шмат, — сказав він. — Але вигляд не аж надто навіть для Американщини. Я в Італії й кращих шелихвісток бачив, у Неаполі.
— Агов, скільки просиш? — загримав величезний матрос з аденоїдами, який тримав мейсонський слоїк[137] з домашнім віскарем.
— О Боже, — сказав Фрикадель.
Зовні температура лишалася постійною: 37 градусів за Фаренгейтом. У теплиці стояла Обад і недбало пестила молоді гілочки мімози, дослухаючись до все потужнішої мелодії життєвих сил, грубої й дочасно невирізненої теми цих тендітних рожевих суцвіть, які, як кажуть, віщували родючий сезон. Музика зринала заплутаним плетивом: арабески впорядкованості, наче фуга, змагалися з імпровізованими акордовими дисонансами вечірки внизу, яка іноді сягала максимуму в піковій точці синусоїди шуму. Це добірне співвідношення сигналу й шуму, чий витончений баланс вимагав кожної калорії дівочої снаги, гойдалося в її маленькому і слабенькому черепі, поки вона спостерігала за Каллісто, що обережно тримав пташину. Тепер Каллісто намагався протистояти будь-якій думці про теплову смерть, пригорнувши до себе пухнасту грудку. Він шукав відповідності. Де Сад, звичайно. А ще змарніла й безнадійна Темпл Дрейк у маленькому паризькому саду наприкінці «Святилища»[138]. Заключна рівновага. «Нічний ліс»[139]. І танго. Будь-яке танго, але, можливо, понад усі інші — той сумний і хворобливий танець у «L'Histoire du Soldat» Стравінського. Він поринув у спогади: чим була для них після війни мелодія танго, яке саме значення він не відчитав у величних здвоєних автоматонах у cafés-dansants[140] чи в метрономах, які клацали в очах його партнерок? Навіть чисті й постійні швейцарські вітри не змогли вилікувати grippe espagnole: на це хворів Стравінський, на це всі перехворіли. А чи багато музикантів лишилося після Пашендейля[141], після Марни[142]? У цьому випадку кількість зменшилася до семи: скрипка, контрабас. Кларнет, фагот. Корнет, тромбон. Литаври. Так, ніби якась крихітна трупа saltimbanques[143], яка намагається видати ту ж інформацію, що й повний склад в оркестровій ямі. Навряд чи у всій Європі десь лишився повний склад. Хоча Стравінський спромігся передати в танго за допомогою скрипок і литавр ті ж виснаження і безповітряність, які бачили в зализаних юнаках, що намагалися наслідувати Вернона Касла[144], і у їхніх коханках, яким було просто байдуже. Ma maîtresse[145]. Селеста. Повернувшись до Ніцци після Другої світової, він виявив, що на місці тої кав'ярні розташований парфумерний магазин, який обслуговує американських туристів. На бруківці й у старому пансіонаті поруч не лишилося ані сліду її таємного перебування; жодних парфумів, що пасували б її диханню, насиченому солодким іспанським вином, яке вона завжди пила. Тому натомість він купив роман Генрі Міллера, поїхав у Париж і в поїзді читав книжку. Тож до прибуття уже принаймні був трохи в курсі. І побачив, що Селеста, решта й навіть Темпл Дрейк — то не все, що змінилося.
133
У тексті — private Е-2. Три найнижчі звання в армії США: рядовий-рекрут (PV1, PVT або Е-1), рядовий другого класу або просто рядовий (PV2 або Е-2) і рядовий першого класу (private first class, PFC або E-3).
134
У місті Ок-Рідж (штат Теннессі) розташована Ок-Ріджська національна лабораторія Міністерства енергетики США, заснована 1943 року. Тут була розташована штаб-квартира «Мангеттенського проекту», програми США з розробки ядерної зброї, розпочатої 17 вересня 1943 року. У рамках «Проекту» створили три атомні бомби: плутонієвий «Ґаджет» для операції «Трійця» (підірваний під час першого у світі ядерного випробовування 16 липня 1945 року), урановий «Малюк» і плутонієвий «Товстун», скинуті в серпні 1945-го на Хіросіму і Нагасакі відповідно.
135
Молодший матрос (
136
Повністю — старшина боцманської команди третього класу. У тексті — «3rd class boatswain's mate», звання, що у BMC США має офіційну назву «boatswain's mate third class» (ВМЗ) і відповідає званню спеціаліста або капрала.
137
Мейсонський слоїк — різновид банки з металевою кришкою, поширений у США. Запатентований Джоном Лендісом Мейсоном.
138
«Святилище» («Sanctuary») — роман 1931 року Вільяма Фолкнера. Роман оповідає про дівчину з гарної родини на ім’я Темпл Дрейк, яка переживає зґвалтування.
139
«Нічний ліс» («Nightwood») — лесбійський роман 1936 року американської письменниці-модерністки Джуни Барнз. У назві роману також зашифровано відсилку до Тельми Вуд, американської скульпторки, що мала стосунки з Барнз. Цікаво, що в «Нічному лісі» також згадано картину Анрі Руссо «Сновидіння».
141
Пашендейль (Пассендале) — селище в Бельгії, місце однієї з найжорстокіших битв Першої світової війни (1917), яка тривала три з половиною місяці, де, за різними даними, загинуло 500–600 тисяч військових.
142
Марна — департамент на північному сході Франції, місце кількох значних битв Першої світової війни (1914-го та 1918-го), під час яких з обох сторін загинуло майже 800 тисяч солдатів.
144
Вернон та Ірен Касл (справжні імена: Вільям Вернон Касл та Ірен Фут) — відома пара виконавців аргентинського танго початку XX століття.