— Обад, — сказав він, — голова болить.
Звук його голосу викликав у пам'яті дівчини відповідний уривок мелодії. Те, як вона рухалася до кухні по рушник і холодну воду, та його погляд, що її супроводжував, сформували дивний і заплутаний музичний канон; його вдячне зітхання, коли вона поклала йому на лоб компрес, розпочало, здавалося, нову тему, чергову низку модуляцій.
— Ні, — знову повторив Фрикадель, — ні, боюсь, що ні. Це не дім розпусти. Мені дійсно шкода.
Шмат був невблаганний.
— Але ж старший казав, — не вгавав він.
Матрос запропонував обміняти самогон на гарну дівчину. Фрикадель навіжено озирався навсібіч, мовби шукаючи допомоги. Посеред кімнати квартет Дюка ді Анджеліса саме переживав історичну мить. Вінсент сидів, а інші стояли: вони без інструментів відпрацьовували рухи гурту, який виступає.
— Я оце хотів, — почав було Фрикадель.
Дюк декілька разів похитав головою, слабко всміхнувся, запалив цигарку й нарешті побачив погляд Фрикаделя.
— Тихіше, чувак, — прошепотів він.
Вінсент замахав руками, стиснувши кулаки; потім різко завмер і знову повторив те саме. Це тривало кілька хвилин, поки Фрикадель похмуро тягнув своє питво. Флот відійшов на кухню. Нарешті, за якимсь невидимим сигналом, гурт припинив тупотіти, а Дюк посміхнувся і сказав:
— Ну, ми бодай завершили всі разом.
Фрикадель блиснув на нього очима.
— Оце хотів сказати, — почав він.
— У мене нова задумка, чувак, — сказав Дюк. — Ти ж пам'ятаєш свого тезку? Пам'ятаєш Джеррі?
— Ні, — відповів Фрикадель. — Якщо допоможе, я пам'ятатиму квітень[146].
— А взагалі, — сказав Дюк, — то була «Любов на продаж»[147]. Одразу видно рівень твоєї обізнаності. Суть у тому, що то були Малліґен, Чет Бейкер і їхня банда, ще в ті часи, давним-давно. Тямиш?
— Баритон-саксофон, — відповів Фрикадель. — Щось про сакс?
— Але без піаніно, чувак. Без гітари. Чи там акордеона. Розумієш, що це означає?
— Не зовсім, — сказав Фрикадель.
— Ну, по-перше, треба сказати, що я ж не Мінґус[148] і не Джон Льюїс[149]. Теорія ніколи не була моїм коником. Тобто такі штуки, як читання та інше, для мене завжди були заскладними…
— Це я знаю, — сухо сказав Фрикадель. — Вони забрали твій профспілковий квиток, бо на пікніку клубу «Ківаніс»[150] ти змінив тональність у пісні про день народження.
— То був «Ротарі»[151]. Але якоїсь миті мене осяяло; коли в тому першому квартеті Малліґена не було піаніно[152], це могло означати лише одне.
— Жодних акордів, — сказав Пако, контрабасист з дитячим обличчям.
— Він намагається сказати, — мовив Дюк, — що в їхніх акордах не було жодних тонічних звуків. Нема до чого прислухатися, коли граєш звуки послідовно. А основні в цьому разі треба додумувати.
Жахливе усвідомлення сяйнуло на обличчі Фрикаделя.
— І якщо логічно продовжити…
— То треба додумувати все інше, — із простосердною гідністю виголосив Дюк. — Основні тони, лінії — все.
Фрикадель побожно поглянув на Дюка.
— Але ж…
— Ну, — скромно сказав Дюк, — над кількома ідейками ще треба попрацювати.
— Але ж… — не вгавав Фрикадель.
— Просто послухай, — сказав Дюк. — Схопиш суть.
І вони знову вийшли на орбіту, ймовірно, десь поблизу поясу астероїдів. Невдовзі Кривкуліс ніби взявся губами за мундштук і почав ворушити пальцями, а Дюк ляснув себе по чолу.
— Йолоп! — заволав він. — Лейтмотив — новий, починаємо з нього, я ж написав його вночі, пам'ятаєш?
— Звісно, — відповів Кривкуліс. — Новий мотив. Я вступаю в програші. У всіх твоїх мотивах я вступаю в переході.
— Правильно, — сказав Дюк. — Тоді якого ти…
— Що — якого? — спитав Кривкуліс. — Чекаю 16 тактів і вступаю…
— 16? — запитав Дюк. — Ні-ні, Кривкуліс. Ти чекаєш вісім. Хочеш, щоб я проспівав? Цигарка, де помади знак, до романтичних місць літак.
146
Натяк на популярну пісню і джазовий стандарт «Я пам'ятатиму квітень» (
147
«Любов на продаж» (
150
«Ківаніс Інтернешнл» (
151
«Ротарі Інтернешнл» (
152
1952 року Джеррі Малліґен уперше почав виступати з джазовим квартетом без традиційного піаніно (у вищезгаданому творі Стравінського його теж немає): баритон-саксофон, тромбон, барабани та контрабас.