Під розою[161]
Пополудні жовті хмари почали збиратися над площею Мухаммеда Алі[162], пустивши кілька пагінців у бік Лівійської пустелі. Південно-східний вітер тихо повівав вулицею Ібрагіма й далі через площу, несучи в місто пустельну прохолоду.
Хай дощить, подумав Їжатець: скоро почнеться. Він сидів на терасі кав'ярні за столиком з кованого заліза, палив турецькі цигарки й пив третю чашку кави. Свій ольстер[163] він кинув на спинку суміжного стільця. Сьогодні на ньому був легкий твідовий костюм і фетровий капелюх, обгорнутий мусліном, щоб захистити шию від сонця: із сонцем треба обережніше. Однак тепер насунулися хмари, і воно потьмяніло. Їжатець засовався на стільці, дістав з кишені жилета годинник, звірився з ним і поклав на місце. Укотре озирнувся, оглядаючи європейців, що кружляли площею: одні поспішали в банк «Оттоманський Імперіал», інші затрималися біля вітрин крамниць або сиділи в кав'ярнях. Вираз його обличчя був старанно пропрацьований: не нервуватися, виглядати, ніби ти в передчутті розпусних пригод — з таким виразом він міг тут чекати побачення з дамою.
Усе задля тих, кого це не обходить. Їх бозна-скільки. На практиці їхня кількість зводилася до тих, кого винайняв ветеран розвідки Кротомолд. До нього постійно чіплялося це «ветеран розвідки». Мабуть, то був пережиток колишніх часів, коли таким епітетом нагороджували за будь-який вияв героїзму й мужності. Чи, може, саме тепер — століття стрімголов добігає кінця, а з ним занепадають і традиції шпигунства, де все трималося на негласному кодексі честі, а умови довоєнної поведінки визначалися (як дехто казав) на ігрових майданчиках Ітона — така «наліпка» була способом визначити свого в цьому специфічному haut monde[164], допоки провал — власний чи колективний — не подарує йому вічний спокій. Ті, кого це не обходить, називали Їжатця «il semplice inglese»[165].
Минулого тижня в Бріндізії[166] вони, як завжди, були безжалісні й невідступні. Це забезпечувало їм певну моральну перевагу, адже вони таки усвідомили, що Їжатець не спроможний відповісти тим самим. Тож тишком-нишком вони плели свої доріжки так, щоб геть випадково перетинати його шлях. Вони також віддзеркалювали його особисту тактику: мешкали в найвідвідуваніших готелях, сиділи в «туристських» кав'ярнях, завжди подорожували респектабельними громадськими маршрутами. Звісно, саме це засмучувало його найбільше. Будь-яке використання іншими тої безневинної вигадки, яку він колись вимудрував для себе, — особливо агентами Кротомолда — він ніби прирівнював до порушення авторських прав. Наче пірати, вони викрали б, якби могли, його дитячий погляд і навіть янгольську усмішку його пухких губ. Майже п'ятнадцять років він уникав їхньої прихильності — аж до того зимового вечора 83-го, коли у вестибюлі неапольського готелю «Брістоль» на нього чекала, здається, заледве не вся шпигунська масонська ложа. Адже падіння Хартума[167] і посилення кризи в Афганістані[168] призвели до того, що вже можна було назвати справжнім апокаліпсисом. І тоді вийшов він, адже завжди знав, що на якомусь етапі гри це має статися, і йому довелося стати лицем до вже літнього лиця самого Кротомолда, призера чи маестро, відчути старечу турботливу руку на своїй руці та почути наполегливий шепіт:
— Усе прямує до розв'язки; можливо, ми всі будемо задіяні, усі ми. Пильнуйте.
Що відповісти? Та чи й можливо? Тільки допитливе, майже відчайдушне розглядання — хай би був найменший натяк на нещирість. Звичайно, він не побачив жодного, а тому швидко відвернувся, паленіючи, не в змозі приховати певної безпомічності. Тож, програвши в черговій сутичці через власну запальність, Їжатець цими засушливими днями 98-го року відчував непритаманну йому холодну злість. Вони й далі дотримуватимуться цієї виграшної стратегії: не чинити замаху на Їжатця, не порушувати Правил і не позбавляти себе задоволень.
Тепер він сидів і гадав, чи не слідував за ним в Олександрію один з тих двох з Бріндізі. Він перебрав варіанти: на кораблі у Венеції жодного з них не було. Австрійський пароплав компанії Ллойда з Трієста також заходив у Бріндізі — оце хіба що на нього вони могли сісти. Сьогодні понеділок. Їжатець відплив у п'ятницю. Пароплав з Трієста відправлявся в четвер і прибував пізно в неділю. Тому (а) за поганих обставин він має шість днів, (б) за найгірших — вони знали. І якщо так, вони відпливли на день раніше за Їжатця й уже були тут.
161
Під розою (
162
Мухаммед Алі-паша (1769–1849) — османський державний і військовий діяч, самопроголошений правитель (хедив) Єгипетського еялету, один із батьків-засновників модерного Єгипту.
163
Ольстер — довге просторе двобортне пальто із грубого сукна з пелериною і довгими полами. Його часто вдягали персонажі вікторіанської доби у творах Чарлза Діккенса і Артура Конана Дойла.
167
Унаслідок антиколоніального повстання 1884–1885 років і десятимісячної облоги Хартума (столиці Судану) повстанцями-махдистами (яких очолював Мухаммад Ахмад, що оголосив себе «Махді», тобто месією) загинув семитисячний англо-єгипетський гарнізон на чолі з генералом Чарлзом Гордоном і європейців на 13 років витіснили із Судану, де утворилася ісламська держава. Британці на чолі з фельдмаршалом Гербертом Кітченером переможно повернулися до країни 1898 року.
168
Афганська криза (або ж, за висловом Редьярда Кіплінга, «Велика гра») — конфлікт між Російською і Британською імперіями через сфери впливу в Центральній Азії. «Велика гра» розпочалася битвою біля Кушки (інша назва — Інцидент біля Пендже) 1885 року, коли російська армія зайняла афганську територію. Лише 1919 року Афганістан став незалежним від Британії.