Ту саму безкоштовну пораду можна дати й щодо тем. Усім кажуть писати про те, що вони знають. Поширена проблема полягає в тому, що на ранніх етапах життя ми думаємо, що знаємо все — або, якщо висловитися практичніше, ми часто не усвідомлюємо масштабу й специфіки нашого невігластва. Невігластво — не лише порожній простір на розумовій мапі особистості. Воно узгоджене й наділене обрисами, а також, як мені відомо, правилами роботи. Тож до логічного висновку, що писати варто про те, що знаєш, можливо, варто додати ще й пораду дізнатися про власне невігластво й ризик зруйнувати через це невігластво гарне оповідання. Оперним лібрето, фільмам і телесеріалам дозволяють вийти сухими з води з усіма їхніми помилками в деталях. Якщо проводити забагато часу перед Теликом, то письменник може повірити в те саме й щодо літератури. Але це не так. Може, й не геть погано вигадувати (я і досі так роблю) те, чого не знаю чи що мені ліньки з'ясувати, проте липові дані найчастіше з'являються саме в тих доволі делікатних епізодах, де вони важливі, а тому вони гублять свою маргінальну чарівність, яку мають поза контекстом оповідання. Доказом є приклад з «Ентропії». В образі персонажа Каллісто я намагався показати наслідки своєрідного середньоєвропейського розчарування і тому вписав фразу grippe espagnole[20], яку побачив в анотації на обкладинці платівки «L'Histoire du Soldat»[21] Стравінського. Я, певно, подумав, що то якесь духовне нездужання після Першої світової чи щось подібне. І згодом випадково дізнався, що воно означає саме те, що й сказано, — іспанську інфлюенцу. А видобуте мною покликання насправді стосувалося глобальної повоєнної епідемії грипу.
Урок тут очевидний, але його час від часу ігнорують, — просто треба перевіряти свої дані, особливо здобуті випадково, скажімо, з чуток чи зворотного боку вінілових альбомів. Врешті-решт ми перейшли до ери, коли, в принципі, кожен може поділитися неймовірним обсягом інформації, просто натиснувши кілька клавіш на пристрої введення. Більше немає жодного виправдання дрібним дурнуватим помилкам, і, сподіваюсь, це також призведе до значно суворішого самостримування від крадіжки даних у надії, що ніхто цього не помітить.
Літературне пограбування — це захоплива тема. Як і в кримінальному кодексі, тут є різні ступені. Вони варіюються від плагіату до просто «видобутку», але все це різновиди хибних дій. А якщо, скажімо, вважати, що немає нічого оригінального і всі письменники «запозичують» з «джерел», усе одно лишається питання наявності рядків вдячності чи покликань на джерела. Я спромігся на це лише в «Під розою» (1959), де, хай і опосередковано, висловив вдячність епонімному путівнику Карла Бедекера[22], чий довідник про Єгипет 1899 року був головним «джерелом» для мого оповідання.
Я нагледів цю книжку в корнелльському кооперативі. Усю осінь і зиму в мене була творча криза. Я ходив на письменницький семінар, який проводив Бакстер Гетевей[23]. Саме того семестру він повернувся до університету після нетривалої відсутності. Людина-загадка, що лякала мене. Курс уже якийсь час тривав, а я й досі нічого не подав. «Подавай, — радили мені, — він хороший хлопець. Не переймайся». Вони так кепкували, чи що? Проте це вже перетворювалося на чималу проблему. Нарешті, коли вже минуло десь півсеместру, мені поштою надійшла листівка з мультяшною картинкою, на якій була туалетна кабінка, вкрита графіті. «Ти вже досить потренувався» було на картинці. А всередині листівки — «А тепер пиши!». І підпис — Бакстер Гетевей. А чи не міг я, уже розплачуючись за неї на касі, підсвідомо планувати зробити цей бляклий червоний том основою свого оповідання?
Чи міг Віллі Саттон[24] пограбувати сейф? Для мене здобиччю з Бедекера стали всі ті подробиці часу, а також місця, де я ніколи не бував — аж до імен дипломатичного корпусу. Хто зміг би вигадати ім'я на кшталт Хевенгюллер-Метш? Щоб інші не зазіхали на прийом, що звабив і далі зваблює мене, зазначу, що це паскудний спосіб писати оповідання. Тут і в «Ентропії» та сама проблема: я починав з чогось абстрактного — термодинамічних неологізмів чи інформації з довідника — і лише потім намагався розвинути сюжет і персонажів. Це попросту, як ми, письменники, кажемо, через дупу. Якщо не брати за основу людську дійсність, можна лишитися з черговою учнівською вправою, яку так нагадує це оповідання.
20
La grippe espagnole —
21
«L'Histoire du Soldat» —
22
Карл Бедекер (1801–1859) — німецький видавець, що 1827 року заснував видавництво, яке друкувало путівники різними містами й країнами. Через незрівнянну якість і правдивість викладу інформації в його довідниках прізвище видавця швидко стало загальною назвою для подібних видань («бедекер»).
23
Бакстер Гетевей (1909–1984) — професор, редактор і видавець. У 1947–1976 рр. вів програму творчих семінарів для письменників-початківців у Корнелльському університеті, яку 1959 року відвідував автор «Нетямущого учня». Гетевей також заснував журнал «Епок», де Пінчон надрукував своє оповідання «Смерть і милість у Відні» (Весна 1959, Т. 9, № 4). У 1980-х Гетевей розповідав літературознавцю Джозефу Теббі, що якось на їхньому семінарі, коли Томас прочитав одне зі своїх оповідань, студенти несподівано встали та влаштували йому овацію.
24
Вільям «Актор» Саттон (1901–1980) — американський злочинець, грабіжник банків, який за 45-річну кримінальну кар'єру вкрав понад 2 млн доларів і провів переважну частину життя у в'язниці.