Я теж міг красти чи, скажімо, «видобувати», якщо говорити витонченіше. Я ріс, читаючи багато шпигунських детективів і гостроцікавих романів, зокрема Джона Бакена[25]. Тепер усі пам'ятають лише одну його книгу, «Тридцять дев'ять сходинок», але він написав ще з півтора десятка інших добрих, а то й кращих творів. Вони всі були в бібліотеці мого рідного міста. А ще Е. Філліпс Оппенгайм[26], Гелен Макіннес[27], Джеффрі Гаусголд[28] і багато інших. Зрештою, сукупний ефект мав би вибудувати в моєму некритичному мозкові своєрідне тіньове бачення історії, що передувала двом світовим війнам. Політичний процес прийняття рішень та офіційні документи важили в ньому не більше за приховані рішення, шпигування, діяльність підставних осіб і психологічні ігри. Значно пізніше я зазнав двох інших потужних впливів: книжки нарисів «На Фінляндський вокзал» Едмунда Вільсона[29] і трактату «Державець» Нікколо Мак'явеллі, що допомогли мені сформулювати цікаве запитання, на якому базується оповідання: якою є наша історія — особистою чи статистичною? Тоді я читав багатьох вікторіанців, дозволяючи Першій світовій війні набути в моїй уяві вигляду милої підлітковому розуму принадної прикрості — апокаліптичного зіткнення.
Я не збираюся дивитися на це крізь пальці. Наш спільний кошмар Бомба теж там є. 59-го було доволі кепсько, а тепер — і поготів, оскільки рівень небезпеки продовжує зростати. І тоді, і тепер усі чудово його усвідомлювали. Крім низки божевільних злочинців, які від 1945-го користуються владою, включно з правом якось на це впливати, більшість з нас, бідної отари, не полишав простий і типовий страх. Думаю, ми всі намагалися подолати цю повільну ескалацію нашої безпорадності й жаху небагатьма доступними нам способами: від недумання про все це до втрати глузду. Десь у цьому спектрі безсилля перебуває і написання текстів про ті часи — вряди-годи, як оце тут, не шкодуючи барв для опису часу й місця.
«Під розою», що має слабку, але добру концепцію, дратує мене менше, ніж більш ранні речі. Думаю, що персонажі тут трохи кращі й уже не лежать трупами на столах, а принаймні починають трохи смикатися й розплющувати очі, хоча їхні діалоги все ж страждають через мій багаторічний Кепський Слух. Завдяки невпинним зусиллям Суспільного мовлення[30] нині кожен аж надто добре ознайомлений з найтоншими нюансами тієї мови, якою говорять англійці. А в ті дні я мав залежати від кіно та радіо, які не були стовідсотково надійними джерелами. Звідти й усі ці біп-біп і ату-нуте, які сучасному читачу видадуться стереотипними й невірогідними. Читачі також можуть почуватися пригніченими, бо майстерніший за інших Джон Ле Карре[31] підняв планку цілого жанру. Тепер ми очікуємо складності сюжету і глибини персонажа, яких немає в цих моїх спробах. На щастя, переважна частина оповідання — сцени переслідування, в описі яких я лишаюся переконаним бевзем: це єдина частка мого непозбувного дітвацтва. Я за те, щоб мультики про Дорожнього Бігунця[32] ніколи не зникали з відеохвиль.
Уважні шанувальники Шекспіра помітять, що ім'я Їжатець[33] я поцупив з «Гамлета» (Дія 1, Сцена 5). Це рання версія слова «дикобраз»[34]. Ім'я Кротомолд[35] походить зі старотевтонського mole — не шпиг, а тварина. Я думав, що дотепно буде назвати людей на честь двох дружніх волохатих тваринок, які обстоювали б долю Європи. Також у творі є менш свідоме відлуння імені вимушеного шпигуна Вормолда з «Нашого резидента в Гавані» Ґрема Ґріна — ця книжка тоді саме з'явилася.
На «Під розою» також вплинув сюрреалізм, тоді ще зановий для мене напрям, щоб так ним зловживати, але відтоді я постійно це роблю. Я відвідував один з факультативних курсів «Сучасного мистецтва», і саме сюрреалісти привернули мою увагу. Натоді практично не маючи доступу до світу своїх сновидінь, я проґавив саму суть цієї течії і натомість був зачарований простою ідеєю, що в межах однієї рамки можна поєднувати елементи, які зазвичай разом не трапляються — щоб створити нелогічні та приголомшливі ефекти. Уже пізніше мені довелося дізнатися, що цим процесом необхідно керувати досить дбайливо й ретельно: абияка стара комбінація деталей не спрацює. Спайк Джонз-молодший[36], син Спайка Джонза, чиї оркестрові записи справили на мене в дитинстві глибоке й незабутнє враження, в одному інтерв'ю сказав: «Люди не розуміють у татовій музиці одного: якщо замінюєш до-дієз пострілом, це має бути постріл у до-дієзі, бо інакше воно звучатиме жахливо».
25
Джон Бакен (1875–1940) — шотландський письменник, історик, політик і дипломат, автор майже 30 пригодницьких романів, зокрема «39 сходинок» (1915), екранізованого Альфредом Гічкоком.
26
Едвард Філліпс Оппенгайм (1866–1946) — англійський автор понад ста романів, який писав жанрову прозу, а відомий став завдяки трилерам.
27
Гелен Макіннес (1907–1985) — шотландсько-американська письменниця, авторка шпигунських романів.
29
Едмунд Вільсон (1895–1972) — американський критик, журналіст і письменник. У книзі нарисів «На Фінляндський вокзал» (1940) висвітлював історію революційної думки та народження соціалізму, від Французької революції до приїзду 1917 року Леніна на Фінляндський вокзал.
30
У Пінчона — Public Broadcast System, але, вочевидь, ідеться про Public Broadcasting Service (PBS) — американську некомерційну службу телемовлення, засновану 1969 року.
32
Дорожній Бігунець (
33
Їжатець —
36
Спайк Джонз-молодший (нар. 1949) — американський телепродюсер і режисер. Спайк Джонз (1911–1965) — американський музикант, керівник естрадного оркестру «Spike Jones and His City Slickers», який спеціалізувався на аранжуванні популярних пісень і класичної музики. 1994 року Пінчон написав анотацію до компакт-диска Спайка Джонза «Spiked! The Music of Spike Jones».