— Вона не зла, — сказав він. — Вона просто, той, стратила розум.
— Ага, — погодилися Тім і Ґровер.
— Не знаю, — махнувши рукою в бік свого будинку, сказав Карл, який майже розчинився в дощі, — чи йти мені додому, чи поки ні. Що мені робити?
Ґровер, Етьєн і Тім перезирнулися. Потім Ґровер як їхній речник запропонував:
— Чому б тобі не зачаїтися на якийсь час?
— Ага, — погодився Карл. Вони дійшли до торговельного центру і рушили по слизькому чорному асфальту автостоянки, який відбивав зеленуваті випари ртутних ліхтарів, червону вивіску супермаркету, синю вивіску автозаправки та безліч жовтих вогнів. Вони йшли серед усіх цих барв по широкому чорному тротуару, який, здавалося, тягнувся аж до гір.
— Я, мабуть, той, піду тоді до лігва, — сказав Карл, — у маєток короля Юрйо.
— Уночі? — запитав Етьєн. — А як же кавалерський офіцер?
— Кавалерійський, — виправив Ґровер.
— Він мені не дошкулятиме, — сказав Карл. — Самі знаєте.
— Знаємо, — погодився Тім.
Звісно, вони знали: їм було відомо все, що може сказати Карл. Інакше й бути не могло: дорослі, якби дізналися про нього, назвали б Карла уявним товаришем по іграх. Його слова — це їхні слова, як і його жести та гримаси, те, як він плакав, кидав м'яч у кошик, усе те підсилене і гідне, яким вони Карла наділили, сподіваючись незабаром до нього дорости. Карл увібрав у себе фрази, óбрази, можливості, від яких дорослі відвернулися, які відкинули, залишили за межами містечок, немовби рештки автомобілів на звалищі Етьєнового батька, — усе, з чим дорослі не могли або не хотіли примиритися, а діти, навпаки, могли грати годинами, складаючи докупи, переставляючи, підживлюючи, запрограмовуючи, вдосконалюючи. Карл належав тільки їм, був їхнім другом і роботом, про якого можна дбати — купити йому газованку, яку ніхто не вип'є, відправити на небезпечне завдання або навіть, як оце зараз, спровадити геть.
— Якщо мені сподобається, — сказав Карл, — я поки побуду там.
Інші кивнули, і Карл гайнув на волю, побіг через стоянку та, не озираючись, махнув їм рукою. Коли він зник у дощі, три хлопці засунули руки в кишені та пішли назад до будинку Ґровера.
— Ґрові, — запитав Етьєн, — а у нас і досі інтеграція? А якщо він не повернеться? Забереться на товарняк і кудись поїде?
— Запитай у свого батька, — відказав Ґровер. — Я нічого не знаю.
Етьєн схопив із землі жменю мокрого листя і запхав Ґроверу за комір. Ґровер вдарив ногою по калюжі, щоб влучити в Етьєна, але забризкав Тіма. Тім підстрибнув і трусонув гілку, обливши Ґровера й Етьєна. Етьєн хотів штовхнути Тіма через Ґровера, який впав на коліна, але Тім зачепив Ґровера, і той гепнувся обличчям у багно. Отак вони минули вогні торговельного центру, відпустивши Карла Баррінґтона, залишивши його в компанії інших виснажених привидів у сумнівному притулку. Після пустощів під нічним дощем вони нарешті розійшлися по домівках, де на кожного чекав гарячий душ, сухий рушник, телевізор перед сном, поцілунок на ніч і сновидіння, які, можливо, вже ніколи знову не будуть безпечними.
Максим Нестелєєв
Мала проза Томаса Пінчона: контексти та підтексти
Томас Раґлз Пінчон народився 1937 року в містечку Ґлен-Коув на острові Лонґ-Айленд (Нью-Йорк). Коли йому було чотири, родина переїхала до Іст-Норвіча, який разом із селищем Ойстер-Бей входив до складу однієї переписної місцевості. Томас ходив у школу в Ойстер-Беї і друкував свої перші гумористичні дописи в місцевій шкільній газеті «Пьорпл енд Ґолд» анонімно або під псевдонімами Роско Штайн і Боз. 1953 року він вступає до Корнелльського університету на спеціальність «Інженерна фізика». Через два роки йде на службу до BMC (імовірно, служив у Шостому флоті, що базувався в Середземному морі). 1957 року Томас повернувся у виш і закінчив його за спеціальністю «Англійська мова і література». Пінчон мав можливість відвідувати лекції Владіміра Набокова, хоча в єдиному документі, де згадано Томаса (група «Література 311: Майстри європейської літератури», осінь 1957), його прізвище закреслене. У рік Томасового випуску з університету (1959) з'являються друком його перші серйозні твори: «Дрібний дощ» і «Смерть і милість у Відні». Цим же роком датовано інший цікавий документ, який довгий час вважали втраченим, — подання Пінчона на грант Фонду Форда для написання лібрето опери. Попри те, що письменник заборонив передруковувати й розмножувати цей документ, завдяки наявності кількох копій науковці мають змогу описати його зміст. На перших сторінках подання Пінчон коротко окреслив свої письменницькі набутки: писати почав у сім-вісім років; уже встиг завершити багато оповідань, де наслідує визначних прозаїків; створив чотири одноактні п'єси (одну про флот, другу науково-фантастичну, а ще психодраму і драму-вестерн білими віршами), музичну комедію, понад двадцять поем (за його словами, надто жаргонних і наукових) і майже дописав одну повноцінну п'єсу, що нагадує «Стільці» Йонеско й базується на теорії множин, зокрема «хибному математичному доказі, що всі числа рівні». Цікаво також, як він описує ідею свого першого оповідання, присвяченого Другій світовій війні: воно про те, як «залізобетонна відданість абстрактній умові призводить до таких неприємностей, як війни». Стівен Вайзенбурґер, який першим описав Пінчонове подання на грант, слушно зазначає, що це й була першоідея роману «Гравітаційна райдуга».