Його тогочасні друзі згадували, що після університету він спочатку мріяв стати диск-жокеєм, а потім кінокритиком в «Есквайєрі». Однак 1960 року Пінчон їде до Сієтла, де Мері Енн Таралдсен допомогла йому влаштуватися молодшим інженером у корпорацію «Боїнг». Там він переважно писав інструкції та технічну документацію для інформаційних бюлетенів: спочатку у відділі службової інформації «Бомарка», а потім у відділі польового забезпечення «Мінітмена». Адріан Вісніцький, проаналізувавши стиль цих статей, дійшов висновку, що за два з половиною роки (лютий 1960 — вересень 1962) Пінчон написав близько 25 текстів[255] (достеменно відомо, що він є автором статті «Спільність» для журналу «Аероспейс Сейфіті»). Того ж року в нього з'являються літературний агент Кандіда Донадіо, з якою він пропрацював до 1982-го, і перший контракт з видавництвом на майбутній роман «V.», який вийшов 1963 року. За «V.» Пінчон здобув нагороду Фонду Вільяма Фолкнера за найкращий дебют і став фіналістом Національної книжкової премії, однак переміг того року «Кентавр» Джона Апдайка. 1964 року Пінчон подає документи до аспірантури Каліфорнійського університету в Берклі на спеціальність «Математика», проте йому відмовляють. Після цієї події вірогідної інформації про його подальше життя стає дедалі менше, і вона здебільшого стосується його творчих звершень.
1966 року виходить друком другий роман Пінчона «Виголошення лоту 49», а в 1973-му з'являється його найвідоміший текст «Гравітаційна райдуга», за який автор здобуває Національну книжкову премію (спільно з Ісааком Башевісом Зінґером за збірку «Корона з пір'я»). У 1974 році Пінчона навіть номінували на Пулітцера, і журі вже висловило свою підтримку, проте консультативна рада премії влаштувала скандал, назвавши текст «нечитабельним, надутим, багатослівним і непристойним». Того року нагороду за художню літературу взагалі не вручили.
1983 року його літагентом, а 1990-го і дружиною стає Мелані Джексон[256], і 1991-го у них народжується син Джексон. 1988 року Пінчон здобув стипендію Макартура, що тоді дорівнювала 310 тисячам доларів і виплачувалась упродовж п'яти років. Нині, за неперевіреними даними, Пінчон з родиною мешкає в Нью-Йорку на Верхньому Вест-Сайді (Мангеттен).
Оскільки Томас Пінчон не дозволяє друкувати його офіційну біографію, не дає інтерв'ю й уникає журналістів, дослідникам лишається обмаль інформації про нього самого та його родичів. Найраніша згадка про Пінчонів стосується якогось Пінко (Pinco), що прибув до Англії з Нормандії разом з Вільгельмом Завойовником у XI столітті. Надалі довгий час рід мешкав на острові й був шанованим, хоч і не дуже знатним і багатим (втім, вони мали власний герб). Відомо, наприклад, що 1533 року Ніколас Пінчон був старшим шерифом Лондона. Однак найчастіше згадують про Вільяма Пінчона (1590–1673), який прибув до США в 1630 році й разом з декількома іншими «пілігримами» заснував міста Роксбері та Спрінґфілд (зараз територія штату Массачусетс). Останнє місто Вільям назвав так через ностальгію за батьківщиною, адже народився у селищі Спрінґфілд у графстві Ессекс. Цей Пінчон також став автором першої забороненої в Америці книги, що мала назву «Достохвальна ціна нашого спокутування…» (1650). У тексті Вільям розкритикував тодішню провідну релігійну доктрину — пуританський кальвінізм і ствердив, що не покарання і страждання є ціною спокути, а послух. Книгу спалили, Вільяма оголосили єретиком, змусивши його поквапно передати земельні володіння синові Джону й утекти до рідної Англії. Джон швидко став одним з найбагатших і найшанованіших людей Нової Англії, і всі американські Пінчони (серед яких було багато визначних осіб) ведуть своє походження саме від нього.
255
Wisnicki A. A Trove of New Works by Thomas Pynchon? Bomarc Service News Rediscovered // Pynchon Notes. — 2001. — № 46–49.
256
Цікаво, що Мелані — праонука 26-го президента США, республіканця Теодора Рузвельта, із яким батько Пінчона разом ходив до церкви.