Імена другорядних персонажів у «Низовині» — черговий авторський код, розшифровування якого дає змогу наблизитися до ідеї твору. Так Болінґброк — алюзія на англійського короля Генріха IV, якого згадано в Шекспірових «Річарді II» та «Генріху IV». Нерісса ж з'являється у «Венеційському купці». Навіть назва вантажного корабля «Дейрдре» невипадкова: в ірландській міфології так звали прокляту красуню, що шукала свого коханого, як і Нерісса. Бурлескна основа цих персонажів — теж один з лейтмотивів Пінчона: зниження регістру героїчного в сучасному світі стереотипів і забобонів та надання голосу упослідженим і «спадкопозбавленим» (як відомо, король Річард II вигнав Генріха IV і конфіскував його володіння, підштовхнувши цим останнього до заколоту).
Важливою в оповіданні також є тема «свиней» — моряки Паць Бодін (Pig Bodine) та Посвинятто (Porcaccio) — як ще одне відлуння теми пригноблених, а також, вочевидь, автобіографічної ностальгії за морем. Невипадково, що цинік-оптиміст Паць Бодін як позитивний персонаж з'являється в романах «V.» і «Гравітаційна райдуга», а його імовірний далекий пращур, марсовий Бодін, живе у XVIII столітті, коли відбуваються події «Мейсона і Діксона». У романі «Супротидення» так само виведено родича Паця — вахтового помічника капітана Бодіна (О.І.С. Bodine, де флотське скорочення, напевно, слід читати як oink — англ. «рох-рох»).
«Ентропія», найвідоміше оповідання Пінчона, вперше з'явилась у журналі «Кеньйон Ревю» (1960, 22, № 2). Письменник визнає, що це його «найбітниківський» твір, а критики зазначають, що вечірка у Фрикаделя — це якраз безпосереднє втілення бітниківської стратегії письма. Відомо, що в січні 1950 року Джон Клеллон Хоумз і Джек Керуак замислювали зробити «десятиліття вечірок» — спонтанних заходів, що в екстравагантний спосіб суперечитимуть таким буржуазним цінностям, як ощадливість і тверезість. Зрозуміло, що Пінчон використав тему вечірок, вклавши в неї значно складніший смисл, ніж просто протест проти міщанства.
Як і в попередніх текстах, система персонажів тут інтернаціональна, що дає авторові змогу задіяти різноманітні контексти. Цьому також сприяє навала термінів, власних імен і назв, які у творі виконують роль маркерів доби й характеризують тодішню молодь. Композиція «Ентропії» українському читачу має нагадати про вертеп, де на верхньому поверсі («небі») розігрується історія про народження Христа (хоч у Пінчона це скоріше сюжет про Адама і Єву в райському саду), а на нижньому поверсі («землі») — сатирично-побутова інтермедія, символічно співвіднесена з горішніми подіями. В оповіданні «Низовина» поверхи також важливі й у дечому подібні за функціями, при цьому вони ще й гендерно марковані: на горішньому наводить лад жінка, тоді як на першому поверсі п'ють і слухають музику чоловіки, які в наступних епізодах спускатимуться все нижче.
Джаз і класика, переосмислення гармонійного/дисгармонійного та музичні експерименти, на думку Роберта Редфілда і Пітера Гейса, визначають фугову структуру «Ентропії». У тексті Пінчон згадує про «фугу року», а сюжетне повторення-протиставлення подібне до протиборства двох співців, суперечки двох тем, що характерно для фуги. На це вказує також ім'я Обад, що означає «ранкова пісня трубадура», антонімом якої є серенада («вечірня пісня»). Останній вчинок Обад — розбиття вікна — якраз буквальна інсценізація латинського слова «fuga», що походить від латинського дієслова «fugere» — «бігти, втікати».
«Ентропія» уславила письменника як «співця ентропії» і призвела до того, що саме поняття включили до низки канонічних характеристик постмодерністської поетики. У «Виголошенні лоту 49» найкраще, на думку багатьох дослідників, пояснено сутність ентропії: є два її різновиди, один пов'язаний з тепловими двигунами, інший — з комунікацією. Ентропія — це метафора, яка пов'язує світ термодинаміки зі світом інформаційних потоків. Вільяму Ґеддісу, який теж багато писав про ентропію (зокрема в романі 1975 року «Дж Р Мол.»), у декількох інтерв'ю навіть довелося доводити, що він не запозичив це слівце у Пінчона, а вичитав у романі Натанаела Веста «Подруга скорботних» (1933) і працях Норберта Вінера.