Епіграф з «Тропіка Рака» Міллера, як вважає критик Джуліан Геффернан, не лише прояснює тематичні аспекти твору («романтизм», лейтмотиви дощу і блукання), а й становить важливий паратекст. Також «тропік» і «ентропія» — похідні від того самого грецького слова зі значенням «поворот, зворот», від якого утворилося слово «троп», ключовий художній прийом Пінчона.
На думку Чарлза Голландера, найважливішим для ідеї оповідання є персонаж Шандор Рохас, чиє прізвище може нагадати ерудованому читачеві про іспанського письменника Фернандо де Рохаса, якому приписують авторство роману «Селестина» (1499), де з'являється персонаж Калісто — закоханий у головну героїню дворянин, який помирає, впавши з драбини. Ось чому Пінчонів Каллісто згадує коханку Селесту й Іспанію. Згадка про «відчуття життя» наприкінці «Ентропії» може також нагадати назву трактату іспанського філософа Мігеля де Унамуно «Про трагічне відчуття життя» (1912). Складні стосунки вихрещеного єврея Рохаса з Інквізицією і вигнання утворюють паралель з біографією Унамуно, який перебував під домашнім арештом через те, що засудив режим Франко. Втім, звичайно, ідея «Ентропії» значно ширша, ніж історія окремої країни.
Інтернаціональна проблематика і відкритість/замкненість систем чи ланцюгів є для Пінчона лише приводом поміркувати про майбутнє західної культури і політичні режими, що відмежовуються від інших. Критик Дітер Мейндль протиставляє «культурного історика» Каллісто і «контркультурного» Фрикаделя (подібних до антитетичних постатей Герберта Стенсіла і Бенні Профана в романі «V.») як два напрями гротескного осмислення пізньомодерної західної культури.
Протиставлення раю (порядку) і карнавалу (безладу) ілюструє «ентропійне бачення» Пінчона, який виступає проти замкнених систем в останньому епізоді оповідання, коли Обад розбиває вікно. Смерть пташини підсилює апокаліптичні прозріння персонажів щодо невідворотної теплової смерті культури, яка настане, коли припиниться інтелектуальний рух. Каллісто не може передати своє тепло пташині, а ще, за іронією долі, він міг, як зазначає Девід Коварт, навіть пришвидшити її смерть, бо температура тіла у птахів вища, ніж у людей. Прізвище Mulligan англійською означає «мішанина, рагу із залишків м'яса й овочів», а Каллісто з грецької — «найпривабливіший», тож навіть у цьому є протиставлення хаосу й гармонії (або космосу, який у грецькій мові є антонімом хаосу). Знаково, що наприкінці оповідання внизу настає лад, тоді як угорі облаштований і герметичний лад руйнується. Така зміна ролей також підкреслює неможливість цілковитої гармонії навіть у межах однієї будівлі.
Про неможливість гармонії в планетарному масштабі йдеться в оповіданні «Під розою», уперше надрукованому в журналі «Нобл Севідж» (1961, № 3). 1963 року Пінчон кардинально переробив його на третій розділ роману «V.»[268]. У романі події оповідання подано з точок зору семи різних персонажів, а також з восьмої, «нелюдської» позиції. Вираз «Під розою» декілька разів обігрується в самому тексті, де згадано вулицю де Розетт, рукав Нілу Розетту і квартал Розетті, тому, щоб зберегти цю ідейну співзвучність, лишаю в назві розу, а не звичнішу троянду.
На перший погляд, «Під розою» — пародія на шпигунські історії, але в контексті подальшої розробки цієї теми у «V.» стає зрозуміло, що історичний епізод, обраний Пінчоном, був знаковим у конфлікті Заходу і Сходу і заледве не призвів до початку світової війни, про яку згадано в останньому абзаці оповідання. У романі епізод битви за Фашоду стане частиною глобальної історії шпигунства, альтернативою офіційній історії людства. Саме таємна шпигунська історія виявляла підводні течії та камені, які найбільше цікавили Пінчона у світовій культурі. Окреслюючи залаштункові ігри та чинники, що вплинули на загальновідомі події, письменник вдосконалює жанр метаісторичного конспірологічного роману, що стане головним внеском Пінчона в американську літературу.
Кумедні імена персонажів, «зіткнення волохатих тваринок», про яке Пінчон згадує у передмові, підкріплюють думку, що історія насправді не пафосна битва, а зовсім не героїчне протистояння випадку й долі. Останнє найкраще ілюструють безглузді постріли Їжатця в театрі, де він мав би захищати Кроумера, а натомість сам не знає, куди стріляє. Кріт як втілення нового світу, а дикобраз як втілення старого також пов'язані з переосмисленням шекспірівського контексту; «старим кротом» називає свого батька Гамлет — що увиразнює батьківсько-синівське, а отже, й психоаналітичне протиборство Кротомолда та Їжатця. Кріт був і в «Низовині» — але вже не на суспільно-історичному, а на особисто-побутовому рівні. Імена інших персонажів «Під розою» символічно підкреслюють їхню роль в оповіданні. Гожийферт (Goodfellow), тобто «гарний хлопець», — звабник і злий дух-бешкетник в англійській міфології. Також він з'являється в комедії Шекспіра «Сон літньої ночі», де має імена Пак і Robin Goodfellow (в українському перекладі Ю. Лісняка — Робін Паливода). Бонґо-Шефтсбері (Bongo-Shaftsbury) — це пародійний англійський колоніальний образ: поєднання «бонго» (кубинський ударний інструмент, здвоєний барабан) та давнього британського прізвища Shaftsbury з виразними сексуальними конотаціями. Можливо, прізвище цього героя також натякає на англійського політика, філософа, письменника і діяча Просвітництва Ентоні Ешлі Купера (1671–1713), третього графа Шефтесбері (Shaftesbury), автора тритомної «Характеристики людей, звичаїв, думок і часів». Цікаво, що Купер був знайомий із Генрі Сент-Джоном (1678–1751), першим віконтом Болінґброком, міністром при дворі королеви Анни Стюарт. Тож Болінґброк, хай і опосередковано, також присутній у цьому тексті.
268
Умовно кажучи, всі оповідання Пінчона в той чи той спосіб увійшли до перших частин цього роману. У першому розділі «V.» з'являються Рейчел зі «Смерті й милості…», Паць Бодін з «Низовини» та Бенні Профан, що нагадує Фленджа з «Низовини» та Левіна з «Дрібного дощу». А у другому розділі відбуваються несамовита вечірка і джаз-виступ, подібні до того, що описано в «Ентропії».