«Таємна інтеграція» — це найавтобіографічніший на сьогодні текст Пінчона, де він розповідає про рідний Лонг-Айленд 50-60-х років, поєднуючи його з Беркширами 30-х. Вигадане містечко Мушваборо, де діє «майже терористичний» гурток дітей[271], зусібіч оточений реальними містами, серед яких Піттсфілд, Ленокс, Стокбрідж (усі в штаті Массачусетс). Схожий прийом Пінчон використовує, коли описує містечко Сан-Нарцисо у «Виголошенні лоту 49»: воно виглядає справжнім топографічним пунктом завдяки тому, що поруч розташовано реальні населені пункти. Назва Mingeborough англомовним читачам, безперечно, має нагадати діалектне слівце minges (похідне від midge — «маленькі кусливі й набридливі комахи»)[272], що комічно увиразнює роль дітей як порушників громадського спокою. Однак звичайно, саме ці дрібні створіння частіше за дорослих чинять правильно: їхня дружба з уявним темношкірим Карлом стає символом поваги до Іншого та суспільної інтеграції. Іронічний Пінчон не випадково виводить в оповіданні образ другого, вже реального Карла — джазового саксофоніста і пияка Макафі, який ображає дітей, жене від себе друзів і взагалі мало придатний до будь-якої інтеграції. Ідея письменника полягає в тому, що будь-чому хорошому доводиться долати природний спротив, адже добро роблять не завдяки чомусь, а попри щось.
На вірогідність зображуваного в «Таємній інтеграції» вказує й те, що прізвища персонажів не комічно-гротескні, а цілком стандартні. У «Гравітаційній райдузі» (1973), де одним з головних персонажів є Тайрон Слотроп, Пінчон звертається до подій «Таємної інтеграції», розширюючи історію про родину Слотропів у прикінцевому епізоді роману під назвою «Заволодіння Мушваборо» («The Occupation of Mingeborough»). Для пінчонознавців уже доведеним фактом є те, що родина Слотропів — це охудожнений рід Пінчонів, тому важливо, як автор утворив це прізвище, вписавши реальне у вигадане.
У «Гравітаційній райдузі» зазначено, що Тайрон Слотроп — брат Хогана (що під час Другої світової служить на флоті в Тихому океані), який у «Таємній інтеграції» є сином лікаря Слотропа (останнього, вочевидь, теж звуть Хоган[273]). Також перераховано безліч Слотропів з Мушваборо (Бродерік, Констант, Елізабет, Фредерік, Наллін) і згадано їхнього пращура Вільяма Слотропа, автора релігійного трактату «Про претеритів», в образі якого легко впізнати автора «Достохвальної ціни нашого спокутування…». Прізвище Слотроп — можлива алюзія на Джона Вінтропа (John Winthrop, 1588–1649), англійського богослова-пуританина, одного із засновників Колонії Массачусетської затоки — другого за розміром (після Плімутського) поселення «батьків-пілігримів» у Новій Англії. Прізвище Слотроп письменник міг вигадати як каламбур, замінивши «перемагати» (win) на «лінь» (sloth), щоб у фразі можна було відчитати родинне життєве кредо «перемагати лінощами», пасивністю, релігійним «послухом» вірянина-кальвініста. Цікаво, що Салман Рушді вбачає в імені Тайрона Слотропа (Tyrone Slothrop) анаграму «Лінь або ентропія» (Sloth or Entropy). Лінь — найбільша цінність для письменника, про що Пінчон розмірковував в есеї «Поближче до тебе, мій диване…», однак Тайрон визначає зовсім інші цінності й умови, які сформували його рід: «Лайно, гроші та Слово — ось три американські істини, що живлять американську рухливість, саме вони утвердили Слотропів, притиснувши їх навіки до долі країни».
Культуролог Дж. Гілліс Міллер вважає, що «Таємна інтеграція» — всього лише заплутане оповідання про привида (так само, як відомий «Оберт гвинта» Генрі Джеймса), де привид — метафора протистояння білих і кольорових спільнот. Однак Пінчон з його метаісторичним баченням ніколи не обирає одновимірні історії, тож можемо припустити, що привид — це метафора Іншого як чужого, у якому бачать свого лише ті, хто поки не належить до жодної спільноти і натомість формує власний контркультурний гурток для боротьби з «ними» (Іншими як дорослими). Привид — це також Zeitgeist (нім. «дух часу») і мандрівний образ, дотичний до готичних історій. Сумне прозріння Пінчона в тому, що сподіватись у цьому світі можна лише на дітей, маленьких «спартаків» і «бунтівників без причини», тоді як світ дорослих змінить тільки диво (як він пише у «Виголошенні лоту 49», «анархістське диво, проникнення одного світу в інший»). Диво — це ієрофанія (проявлення священного, за Мірчею Еліаде), що вступає у конфлікт із історичною тяглістю, тому творчість Пінчона порушує передусім онтологічні, а не гносеологічні питання[274].
271
Дещо схоже Пінчон описував гурток своїх товаришів у математичному клубі Ойстер-Бея в підліткових оповіданнях «Голос Гемстера» і «Хлопці» (обидва — 1953), надрукованих у шкільній газеті.
273
Як відомо, батька письменника Томаса Раґлза Пінчона-молодшого звали Томас Раґлз Пінчон-старший.