Все могло бути ще гірше, як те очевидно з опису крамниці барахольника чи якості багатьох безладно змонтованих сцен у «Таємній інтеграції». Але оскільки це оповідання мені радше подобається, ніж ні, я більше ганитиму його за захаращеність предметами, накопиченими в кімнатах пам'яті. Як і «Низовина», це оповідання про рідне місто, один з небагатьох випадків, коли я намагався безпосередньо описувати краєвид і переживання, з якими зростав. Тоді я помилково думав, що Лонґ-Айленд — це величезна й невиразна пісочниця без історії, місце, звідки можна вирватися й не відчувати з ним особливого зв'язку. Цікаво, що в обох оповіданнях я наклав комплект доволі ускладнених топографічних мап на те, що вважав порожнім простором. Тоді я, певно, вважав, що це спосіб зробити місце трохи екзотичнішим.
Однак я не лише ускладнив простір Лонґ-Айленду, а ще й обвів лінією весь район, підняв його і змістив все у Беркшири[37], де ніколи й не бував. Знову старий бедекерівський фокус. Цього разу я знайшов потрібні подробиці в регіональному путівнику Беркширами, надрукованому в 1930-х Федеральним письменницьким проектом УГР[38]. Це чудове зібрання загальнодержавних і регіональних видань, які, можливо, досі доступні в бібліотеках. Яке ж це повчальне і приємне чтиво. Деякі матеріали в беркширській книзі були такими гарними, такими багатими на подробиці й глибокі почуття, що я навіть соромився звідти красти.
Тепер мені вже незрозуміло, чому я тоді засвоїв таку стратегію перенесення. Уже принаймні в «Дрібному дощі» я використав прийом переміщення власного досвіду в інше середовище. Частиною цього була прикра нетерпимість до художньої літератури, яка мені тоді видавалася «надто автобіографічною». Чомусь я вирішив, що особисте життя не може мати нічого спільного з літературою, тоді як насправді, як усім відомо, якраз навпаки. Ба більше, довкруги все засвідчувало протилежне, однак я вирішив ці свідчення ігнорувати. Насправді мене й тоді, як і тепер, зворушувала й тішила надрукована і ненадрукована література, яка стала осяйною і беззаперечно вірогіднішою завдяки тому, що її знайшли та витягнули, завжди дорогою ціною, із глибших, загальніших рівнів життя, де ми насправді й живемо. Ненавиджу думати, що я цього не розумів, бодай і помилково. Можливо, просто оренда була задорогою. У будь-якому разі я, малий дурник, віддавав перевагу біганині заплутаними маршрутами.
Хоча знов-таки, можливо, іншим чинником була просто клаустрофобія. Я не єдиний з тих, хто тоді писав, відчуваючи певну потребу випростатися, виділитися. Причиною могло бути наукове оточення, яке, можливо, надало такої привабливості американському авантюрному життю, притаманному, як здавалося, письменникам-бітникам. Учням в усіх галузях і за всіх часів кортить стати мандрівними підмайстрами.
Коли я дописав «Таємну інтеграцію», то заходився коло цього етапу роботи. Я надрукував свій перший роман і думав, що вже дещо знаю, але саме тоді, гадаю, я також уперше замовкнув і почав дослухатися до довколишніх американських голосів, а ще піднімати очі від друкованих джерел і позирати на несловесну американську дійсність. Нарешті я був на дорозі, збираючись відвідати місця, описані Керуаком. Ці містечка, голоси «Ґрейгаунда»[39] і нічліжок опинилися в моєму оповіданні, і я цілковито задоволений тим, як воно тримається купи.
Зрозуміло, що його в жодному разі не можна вважати досконалим. Наприклад, у дечому хлопці видаються не надто кмітливими, це достеменно не зграйка хлопчаків 80-х. А ще можна було б з легким серцем скоротити переважну частину безвідповідального сюрреалізму. Досі не можу повірити, що написав деякі уривки. Мабуть, за ці кількадесят років туди прокралася компанія ельфів і вчинила на оповідання замах. Проте, як стає видно зі злетів і падінь кривої мого учнівства, було марно очікувати, що я так довго триматимуся цього позитивного й професійного напряму. Наступним я написав оповідання «Виголошення лоту 49», яке продавали як «роман», і вже там я, здається, забув більшість з того, що, як гадав, вивчив.
Мабуть, більшість моїх почуттів до цього останнього оповідання можна звести до звичайної ностальгії за тим періодом мого життя, за тим письменником, який, як тоді здавалося, саме з'являвся — з його поганими звичками, дурнуватими теоріями та випадковими митями продуктивної тиші, впродовж яких він міг побіжно побачити те, як це оповідання зроблено. Врешті-решт, саме зміни — це те, що найбільше приваблює у молоді, не фото завершеного персонажа, а кіно, душа в постійному русі. Можливо, така моя легка прихильність до минулого — ще один випадок того, що Френк Заппа[40] називав купою старих друзяк, які сидять кружкома і грають рок-н-рол. Однак, як нам усім відомо, рок-н-рол і освіта, як завжди каже Генрі Адамс, ніколи не помруть і триватимуть вічно.
38
УГР — Управління громадських робіт США (1935–1943) — незалежне федеральне агентство, створене за ініціативою президента Франкліна Делано Рузвельта. Сприяло працевлаштуванню мільйонів безробітних за часів «Нового курсу» (заходів з планування і стимулювання економіки США задля подолання Великої депресії у 1933–1940 роках). Федеральний письменницький проект — один із проектів УГР задля залучення коштів і підтримки письменників (роботою забезпечили понад шість тисяч майстрів культури).
39
«Ґрейгаунд» (
40
Френк Заппа (1940–1993) — легендарний американський музикант-експериментатор, композитор і режисер.