Мовчанку урвала дівчина.
— Я вам, здається, дурниць наплела, — холодно сказала вона. — Ідіть додому.
— Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…
— Навіщо?… Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? — спитала вона, вмостившись на ліжкові.
— Це… один лікар.
— Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.
— Це такий лікар, що… нікого не лікує.
— Який же він лікар?
— Учений, тобто професор, — пояснював Льова. — Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, — додав він, червоніючи. — Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
— Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, — провадив Льова. — Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…
— У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
— Не можна судити людину по спеціальності! — болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: — Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, — сказав він і знову злякався. — Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?
— Ні, ні, — мляво відповіла дівчина, — кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
— Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, — це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може — як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…
— Що ж робити? — спитала дівчина. — Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.
— І хай! — палко підхопив Льова. — А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди, — це ті, що використали свої можливості…
— Отже, кожен може бути великим! — засміялась Марта.
— Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме… Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя відхиляє думки від самого себе… А ви, Марто, — це цілий світ, великий світлий світ… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуємо в людині, — це тільки крихти… може, навіть найгірше з того, що є в людині… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка — хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ…
— Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом — від цього ніхто не відмовиться… — сказала дівчина. — Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками… невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!
— Але тепло вашої душі зігріє їх, — запевнив Льова. — Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь… ідеаліст, як кажуть… але що з того, що душа — якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда, — додав він, збентежившись.
А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:
— Над людиною, Марто, багато що тяжить… В кожній людині багато минулого… забобонів… Вона вся в рамцях… іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина — це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною…