— Он вона, — сказала Морріґан Готорну. — Та дівчинка, яку ми бачили у внутрішньому дворику на Випробуванні Страхом. Пам’ятаєш? Як її там звали?..
Вона була вже восьмою учасницею, яку представив містер Чарльтон сьогодні. Поки їх усіх випереджала Ноель. Морріґан глянула на неї. Ноель спостерігала за подругою з порожнім виразом обличчя без жодної цікавості, ніби це звичайна чергова учасниця.
Готорн похитав головою.
— Про що це ти?
— Ти що, справді не пам’ятаєш?
— Кого не пам’ятаю?
Натовпом учасників зашелестіло знуджене буркотіння, коли Без Чарльтон оголосив ім’я Каденс Блекберн з Невермура. Його голос ледве вирізнявся з-поміж невгамовної балаканини. Але, на відміну від інших, Морріґан слухала дуже уважно.
— Каденс! От як її звати. Я забула. Як я могла забути? — сказала Морріґан, і Готорн стенув плечима.
— Прошу, — сказала Старійшина Квінн, наливаючи собі чаю. Судді теж починали показувати ознаки виснаження. Після багатьох годин показів вони почали зиркати на годинники, опускати підборіддя на руки і довго неприховано позіхати.
Без Чарльтон подав знак комусь у маленькій кімнатці з віконечком поверх трибун. Прожектори згасли, публіку поглинула темрява, а на великих екранах почали крутити фільм.
Розділ двадцять другий. Гіпнотизерка
Морріґан упізнала сцену, яка з’явилася в неї перед очима: сади Дому Праудфутів у день Прийому Дивообраних. Камера тремтіла і рухалася сонячною галявиною повз чергу до буфету з десертами, а тоді зупинилась на двох людях: Ноель і Каденс. Вони стояли біля гігантської скульптури з желе, яку Морріґан також упізнала. Готорн стояв на декілька кроків далі від них, як завжди, набираючи повну тарілку тістечок і булочок.
— Гидота, — сказала Ноель на екрані. Вона доторкнулася до желе, скривившись. — Кошмар. Хто подає таке на вечірці? Ми не в дитячому садочку.
— Дійсно, — відповіла Каденс. Вона саме збиралася схопити одну з маленьких желейних фігурок, що оточували яскраво-зелене чудовисько, але в останню секунду передумала і замість цього почала накладати на свою тарілку хліб з маслом. — Гидота. Вони такі дур…
— Мумія виглядала б краще, — продовжувала Ноель, говорячи до Каденс. — Ти можеш повірити, що вони змушують нас самих себе обслуговувати, Кеті?
— Я… Каденс, — сказала дівчинка, спохмурнівши. — Пам’ятаєш?
— Чи знаєш ти, скількох слуг наймає Товариство Дивообраних? — продовжувала Ноель, ніби нічого не почувши. — І вони зробили фуршет? Вони що, не знають, що фуршети призначені для бідних?
В очах Каденс щось зблиснуло, але швидко зникло.
— Так, це точно, — сказала вона, а її рука раптом невпевнено зависла над ложкою.
— Не зважай. Ходімо. — Ноель кинула свою тарілку посеред столу, тоді забрала у Каденс її пудинг і перевернула його прямо на апетитний шоколадний торт. Вона вибігла з тенту, явно очікуючи, що подруга піде за нею.
Каденс кинула тужливий погляд на свій зіпсований пудинг, глибоко зітхнула і рвучко повернулась, зіткнувшись віч-на-віч з Готорном, який усе підслухав і намагався стримати сміх.
Каденс нахилилася до Готорна і сказала тим самим монотонним, хрипким голосом, яким, як згадала Морріґан, вона говорила з близнюками на Книжковому Випробуванні, а тоді з представником Товариства на Випробувальних Перегонах.
— Тобі не здається, що хтось має скинути ту велику зелену штуку їй прямо на голову?
Готорн серйозно кивнув.
Морріґан повернулась до справжнього Готорна, який сидів поруч із нею. Він здавався глибоко спантеличеним.
— Я не пам’ятаю цього, — пробурмотів він.
Сцена змінилась, і тепер на екрані Ноель, Каденс і група дітей — серед яких Морріґан — зібралися на передніх сходах Дому Праудфутів. Зображення частково перекривало зелене листя. Морріґан припустила, що це камера, яку тримав хтось, хто сховався за деревом.
— Це твій дар? — казала Ноель до Морріґан на екрані. — Говорити пафосними словами?
Каденс безпорадно захихотіла, але не з жорстокості Ноель, як того разу подумала Морріґан. Вона постійно поглядала вгору, де Готорн умощувався на вікні з желейною фігурою. Вона сміялася з того, що мало статися з Ноель.
— А я думала, що це жахливо вдягатись і бути потворною, наче щур із каналізації.
Справжня Морріґан, що сиділа в Тролезеї, відчула, як її обличчя червоніє. Було неприємно чути ці слова вперше, коли поруч було декілька незнайомців. Почути їх знову в присутності сотень людей було майже тортурами. Вона втислася в сидіння, намагаючись стати невидимою.