Його голос став тихим, майже перейшов на шепіт. Морріґан нахилилася ближче.
— Езра Сквол — національний герой, — продовжував він, — навіть більше, він великодушний бог для народу, джерело його добробуту й щастя. Єдина жива людина, здатна керувати дивією, пожинати з цього плоди та ділитися ними. Наша Республіка повністю на нього покладається.
Його очі фанатично засвітилися. Кутик вуст скривився в дивній посмішці. Морріґан насупилась. Вона не могла зрозуміти, чи містер Джонс любив Езру Сквола, чи боявся його, чи хотів бути ним. Чи й усе водночас.
— Уявіть, міс Кроу, — прошепотів він. — Уявіть, як це, коли вас так люблять. Коли вас так поважають і ви стаєте необхідною. Одного дня, якщо ви будете старанно працювати і робити все, як навчатиме містер Сквол… цією людиною станете ви.
Вона могла собі це уявити. Вона уявляла це сотні разів — як це, коли тебе люблять, а не бояться. Коли люди всміхаються, а не здригаються, коли ти заходиш до кімнати. Це була одна з її найбільших мрій.
Але це була всього-на-всього мрія, сказала собі Морріґан, спускаючись на землю. Мрія. Вона виструнчилась на стільці і глибоко вдихнула, намагаючись говорити не тремтливим голосом.
— Я не можу прийняти пропозицію, містере Джонс. Я в Реєстрі Проклятих Дітей. Я… я… ну, ви знаєте. Д-дякую за ваш час і…
— Відкрийте його, — сказав містер Джонс, киваючи на конверт у її руках.
— Що це?
— Ваш договір.
Морріґан спантеличено струснула головою.
— М-мій що?
— Це стандартна процедура, — він легесенько знизав плечима. Одним плечем. — Кожна дитина, яка починає навчання, повинна підписати контракт, а також це має зробити хтось із її батьків або опікун.
«Що ж, ось як воно виходить», — подумала Морріґан.
— Мій батько ніколи не підпише договір.
— Дозвольте нам подбати про це. — Він витягнув срібну ручку з кишені свого піджака і поклав її на стіл. — Усе, що вам потрібно зробити, — це поставити підпис. Містер Сквол про все подбає.
— Але ви не розумієте, я не можу…
— Я все прекрасно розумію, міс Кроу. — Містер Джонс проникливо дивився їй у вічі своїми темними очима. — Але вам не потрібно хвилюватися про прокляття, реєстри або Вечоріння. Вам більше ніколи не доведеться ні про що хвилюватися. Це не потрібно, коли ви з Езрою Скволом.
— Але…
— Підпишіть, — він кивнув у бік ручки. — Підпишіть, і я обіцяю вам: одного дня у вас буде можливість купити й продати кожного, хто завдав вам смутку.
Його осяйні очі і спокійна, таємнича усмішка змусили Морріґан повірити — всього лиш на секунду — що він та Езра Сквол якимось чином бачать її майбутнє, про яке вона ніколи навіть не мріяла.
Вона потяглася до ручки й завагалася. Їй не давало спокою одне питання, найважливіше з усіх. Вона підвела очі на містера Джонса.
— Чому я?
У двері гучно постукали. Вони розчахнулись, і на порозі з’явився стривожений лорд-мер.
— Мені дуже шкода, міс Кроу, — сказав він, прикладаючи хустинку до чола. На його костюмі були плями від поту, і його волосся, тобто те, що від нього залишилось, стояло дибки. — Здається, хтось зіграв жахливий жарт із вами. З нами всіма.
— Ж-жарт?
Корвус стояв у нього за спиною з міцно стиснутими вустами.
— Ось ти де. Ми йдемо. — Він схопив Морріґан за руку, виводячи її з кімнати. Вона зачепила стілець, і він із гуркотом упав на підлогу.
— Ніхто з ваших так званих заявників не прийшов, — сказав лорд-мер, важко дихаючи й намагаючись вирівняти дихання, коли біг за ними коридором. — Це моя провина. Я сам повинен був здогадатися. Якась Військова школа Гармон, якісь дівчата з Деверо… про них ніхто не чув. Розумієте, все придумали. — Він знову переводив погляд з Морріґан на її батька і навпаки. — Мені дуже шкода, що тобі довелося через це пройти, Корвусе, старий друже. Сподіваюсь, ти не ображаєшся?
Корвус кинув на нього розлючений погляд.
— Але зачекайте… — почала Морріґан.
— Ти не розумієш? — спитав батько крижаним, сердитим голосом. Він висмикнув конверти в неї з рук. — Мене пошили в дурні. Це був чийсь жарт. Як принизливо! У моєму власному окрузі!