— Але Езра Сквол користується нею, — прошепотіла Морріґан, озираючись через плече, щоб переконатися, що їх ніхто не чує. — Ми повинні розповісти Юпітерові. Фен, там немає ніякого привида, це Езра Сквол — він сірий чоловічок!
— Езра Сквол? — голос Фен став іще тихішим. — Дивосміт Езра Сквол? Дурниці. Йому заборонили в’їзд до Невермура багато Ер тому.
— Не дурниці! Я сама його бачила. Він був у холі того дня, коли люстра впала, й однієї ночі минулого літа я розмовляла з ним у східному крилі…
— Що ти робила у східному крилі? — запитала Фен.
— … і він приходив, щоб подивитися на Чорну ходу на Геловмес.
— Це правда, — сказав Готорн, палко закивавши головою. — Він там був, я теж бачив.
— Дама Чанда показала мені портрет Сквола сто років тому, і це був він, Фен, — він точнісінько такий самий, не постарів на жоден день! Так він обминув заборону, залишаючи своє тіло в Республіці — прикордонники, Королівська рада чаклунства, Наземні Сили — ніхто з них не може визначити, коли він літає поблизу Невермура, тому що технічно він ніколи тут не буває.
— Якщо це правда, — сказав Джек, спохмурнівши, — якщо це справді Дивосміт і він справді потрапляє до Невермура, то… навіщо? — Він із підозрою глянув на Морріґан. — Що йому треба?
— Можливо, намагається знайти слабке місце, — сказав Готорн. — Через яке він зможе прорватися до Невермура.
Він багатозначно подивився на Морріґан, натякаючи, щоб вона розповіла про пропозицію Сквола щодо навчання. «Він правий», — подумала вона. Вона повинна розказати про це комусь, і хто знає, коли повернеться Юпітер?
— Фен, здається, я знаю, що… — тихо почала Морріґан, але Диво-кішка урвала її.
— Це дурниці! Навіть якщо він справді їздив Павутинною лінією, він не нікому зашкодить. Він не може навіть ні до кого доторкнутися. Неможливо встановити фізичний контакт через Павутиння.
— Фен, послухай, — сказала Морріґан. — Я знаю, що Сквол…
— Він Дивосміт, Фен, — перебив її Джек. — Напевне, існує багато речей, які він може робити, а інші — ні.
— Кажу тобі, це неможливо.
— Фен, послухай мене! — закричала Морріґан.
Раптом світло у вагоні заблимало, поїзд загальмував і зупинився. Усі пасажири застогнали.
— Чому ми зупинилися, татку? — запитав маленький хлопчик в іншому кутку вагона. — Чому двері не відчиняються?
— Ще одна клята затримка, синку, — сказав чоловік із зітханням немолодого приміського робітника. — Миша на рейках або щось таке.
Світло блимнуло ще раз, то зникаючи зовсім, то нерішуче повертаючись до життя. Почувся пронизливий скрип, і через систему сповіщення заговорили.
— Доброго вечора, леді та джентльмени. Ми отримуємо сигнали про перешкоди попереду. Затримка має бути недовгою. Дякуємо за розуміння.
Світло блимнуло знову. Сидіння завібрували, і поруччя затремтіли.
Морріґан роззирнулась — здавалося, більше ніхто цього не помічає. Вона почула гуркіт із тунелю і пішла в кінець вагона, щоб прикласти вухо до стіни.
— Що ти робиш? — запитала Фен.
— Ти не чуєш?
— Чого саме?
— Це звучить, як… як…
Копита. Це звучало як тупіт копит, що біжать рейками Дивополітену, і звук відбивався по всьому тунелю, а тоді пролунало хрипке іржання коней і гавкання псів. Звук пострілу.
Морріґан позадкувала, спотикаючись об сидіння.
— Тікайте! — закричала вона. — Усі тікайте, вони наближаються!
Але тікати було нікуди. Вагон переповнений, а поїзд зупинився посередині тунелю. Морріґан повернулась і побачила натовп, що оточує її, і десятки спантеличених облич — усі, зокрема й Готорн, Фенестра і Джек, виглядали занепокоєними.
— Морріґан, про що ти говориш? — спитав Готорн, але його голос був такий далекий, такий тихий порівняно з гуркотом Переслідувачів з Диму й Тіні. — Я нічого не чу…
І раптом зникло все, крім диму, крім густого вихору тіней і диму, що був навколо неї та заповнював її легені. У неї підкосилися ноги, і Переслідувачі підняли її в повітря й понесли з собою під оглушливий переможний рев мисливського рога. Вона міцно трималася за свою чорну парасольку, щосили стискаючи її, ніби та якимось чином могла повернути її на землю.
Морріґан ніколи не бувала в морі, навіть ніколи в житті не бачила його, але саме так, уявляла вона, саме так почуваєшся, коли тонеш, коли тебе змиває жорстока хвиля і ти падаєш, падаєш і падаєш, доки навколо тебе не залишається нічого, крім пітьми, і тіней, і чорного, чорного, чорного…