Розділ двадцять п’ятий. Учитель і учениця
Морріґан отямилася на порожній платформі. Вона тихо застогнала, намагаючись сісти на холодному бетоні, пронизана болем. Її живіт болів.
Вона закліпала, намагаючись зосередити погляд, і побачила старомодні постери й рекламу на стінах. Це була платформа Павутинної лінії. Вона підняла свою парасольку і невпевнено стала на ноги. Її погляд упіймав не дуже приємну картину: вона не сама.
За сорок метрів на дерев’яній лавці сидів містер Джонс.
«Ні, — подумала Морріґан, — тільки не містер Джонс. Езра Сквол. Дивосміт».
Він дивився на стіну тунелю через рейки, поринувши у свої думки, і мугикав свою дивну мелодію. Це було схоже на дитячий віршик, але неправильний.
Серце Морріґан забилося швидше.
Вона почула низьке гарчання. Із зяяння порожнечі тунелю з шелестом виплив чорний дим, і шпильки червоних очей визирнули з чорноти. Морріґан підскочила, коли в повітрі пролунав пронизливий регіт. Переслідувачі з Диму й Тіні терпляче чекали в темряві… чого? Наказу свого господаря, Дивосміта?
Був лише один вихід.
Морріґан повільно пішла платформою, і станцією відлунювали її кроки. Езра Сквол був незворушний. Він просто продовжував мугикати і витріщатися на стіну.
Якби тільки вона могла пройти повз нього, думала Морріґан, можливо, вона могла б утекти — вгору і вгору лабіринтом сходів та прихованих шляхів Дивополітену, доки знайде офіцера Управління транспорту Невермура або дружній натовп пасажирів, а може, опиниться нагорі в яскравій галасливій безпеці суботнього вечора в Невермурі.
Вона зробила ще один нерішучий крок, тоді ще один.
— Воронятко, воронятко, чорні очі-намистинки, — м’яко наспівував Сквол. Його обличчям пробігла посмішка, легка і млява, яка не відбивалася в його очах. — Необачне воронятко впало з гілки, впало з гілки.
Морріґан зупинилась. Вона, здається, чула цю пісеньку раніше? Можливо, її вивчали в садочку — до того, як її вигнали за те, що вона проклята. Голос Сквола був високий і чистий. Лиховісно солодкий.
— Розбігайтесь, кроленята і усі малі звірята, — він озирнувся, щоб подивитися на неї, і коли він це зробив, зелені та білі кахлі, що вкривали стіни платформи, стали блискучими й чорними, ніби за мовчазною командою. — Бо маленьке воронятко буде очі вам клювати.
Він закінчив свою пісеньку, але моторошна посмішка залишилась.
— Міс Кроу, ти схожа на людину, яка щось зрозуміла.
Морріґан мовчала.
— Давай, — підбадьорював він її. — Покажи, яка ти розумна.
— Ви… ви Езра Сквол, — сказала вона. — Ви Дивосміт. Немає ніякого містера Джонса, це все було брехнею.
— Добре. — Він кивнув. — Дуже добре. Що ще?
Морріґан ковтнула клубок у горлі.
— Різанина на площі Відваги — це були ви. Ви вбили цих людей.
Він легенько нахилив голову.
— Винен. Що ще?
— Це ви послали до мене Переслідувачів з Диму й Тіні.
Світло на станції заблимало. Вусики чорного диму піднялися з тунелю, окутуючи стіни і стелю та виганяючи світло. Морріґан затремтіла. Вона відчувала, що темрява могла зжерти її також.
— Правильно. До тебе і до кожної дитини, яка має лиху долю народитися на Вечоріння. Це милосердя.
— Милосердя? — перепитала Морріґан. — Ви намагалися мене вбити!
Він заплющив очі, неначе розчарувавшись.
— Неправильно. Я не намагаюся вбити людей, міс Кроу. Я просто вбиваю їх. Можливо, ти помітила, що ще жива. Запевняю, це не тому що капітан Норт тебе відважно врятував, а тому що я хотів, щоб ти жила.
— Брехун!
— Я брехун. Але не завжди, і точно не цього разу. — Він піднявся з лавки і підійшов ближче. — Ти тільки частково права. Я надіслав до тебе Переслідувачів, але не для того, щоб убити тебе.
Коли їхнє ім’я сказали вголос, пси з чорного диму вискочили з тунелю, припадаючи до землі, а за ними з’явилися мисливці на конях. Вони рухалися повільно, наче вві сні.
Морріґан позадкувала.
— Не тікай, — попередив її Сквол. — Вони люблять, коли діти тікають.
Вона заціпеніла, не зводячи погляду з Переслідувачів. Дівчинка відчувала свій пульс навіть у кінчиках пальців.
— Згоден, вони досить страшні, — сказав він, озираючись через плече. — Одні з моїх найкращих витворів. Це ідеальні машини для вбивств — безжалісні, безпристрасні. Їх неможливо зупинити. Повір, міс Кроу, якби я наказав їм убити тебе, ти б не пережила Вечоріння. Від тебе залишилася б купка попелу. Я дав їм наказ не вбити тебе, а привести.