Морріґан насупилась.
— Ви кажете, що мої заявники…
Лорд-мер замахав руками.
— Ніколи насправді не існували. Тому ніхто з них не з’явився. Мені шкода, що вам довелося чекати.
— Але я намагаюся вам пояснити, що один з них таки з’явився. Містер Джонс прийшов від імені… — Морріґан зупинилась на половині речення, кинувшись назад у кімнату співбесід.
Його стілець був порожнім. Ані ручки, ані договору. Морріґан втупилася в порожнечу. Можливо, містер Джонс вислизнув, поки вони сварилися? Чи його поява — це теж частина злого жарту?
Раптом вона швидко все усвідомила.
Звісно, це був жарт. Навіщо б наймогутніший і найважливіший бізнесмен Республіки брав її за ученицю? За його спадкоємицю? Сама ця думка була сміховинна. Щоки Морріґан налилися рум’янцем, і її охопило запізніле сум’яття. Як вона могла бути такою довірливою?
— Досить цих нісенітниць, — сказав Корвус.
Він розірвав конверти на маленькі клапті, і Морріґан сумно дивилась, як вони спадають на підлогу, неначе сніг.
Блискуча чорна карета забрала Морріґан і її батька з мерії. Корвус мовчав. Він уже перемкнув свою увагу на папери, які завжди лежали в його шкіряному портфелі, намагаючись урятувати те, що залишилось від робочого дня. Так, ніби вранці нічого не сталося.
Морріґан обернулась і побачила натовп радісних дітей і їхніх батьків, що висипали з будівлі на вулицю, радісно щебетали і махали своїми листами з пропозиціями. Її охопило гостре відчуття заздрості.
«Це не має значення, — говорила вона собі. Вона часто заморгала, і сльози залили їй очі. — Це все нісенітниці. Це не має значення».
Здавалося, натовп не збирався розходитися. Навпаки, на вулиці зібралося так багато людей, що кареті довелося зупинитися. Повз них поспішали потоки людей, які дивилися на щось у небі над мерією.
— Ловрі! — гаркнув Корвус і постукав по даху, підганяючи кучера. — Що за затримки? Прожени цих людей з дороги.
— Я намагаюся, Канцлере, але…
— Воно тут! — закричав хтось. — Воно наближається!
Натовп радісно загукав у відповідь. Морріґан витягла шию, щоб побачити, що відбувається. Люди на вулицях обіймалися — не тільки діти з Дня пропозицій, а всі, вони свистіли, щось вигукували і підкидали капелюхи вгору.
— Чому вони… — почала Морріґан і замовкла, прислухаючись. — Що означають ці дзвони?
Корвус дивно подивився на неї. Папери вислизнули з його рук і розсипались по підлозі карети, коли він різко відчинив двері й вискочив на вулицю. Морріґан вийшла слідом за ним і, підвівши очі, побачила, куди всі біжать.
До годинникової вежі.
Неболикий Годинник змінювався. Морріґан дивилась, як сутінково-синій колір темнішає до сапфірового, темно-синього, і нарешті Годинник став глибокого, бездонного чорного кольору. Як чорнильна пляма в небі. Немов чорна діра, яка прийшла, щоб проковтнути весь світ.
Ці дзвони означали Вечоріння.
Тієї ночі Морріґан не спала.
Дзвони не замовкали до самої півночі, а потім раптом їх змінила гнітюча тиша. Вони були попередженням, сигналом для всіх, що наближається Вечоріння… але після півночі їм уже не треба було дзвонити. Вечоріння було вже тут. Починався останній день Ери.
Морріґан знала, що повинна боятись, і сумувати, і хвилюватись, — і вона справді це все відчувала. Але найсильнішим було почуття гніву.
Її обдурили. Ця Ера повинна була мати дванадцять років. Усі так казали — Корвус, Бабуся, усі соціальні працівники, які опікувалися Морріґан, хронологісти в новинах. Дванадцять років життя — це й так дуже мало, але одинадцять?
Тепер, коли Неболикий Годинник почорнів, експерти зі шкіри лізли, щоб розповісти, що вони вже давно підозрювали, бачили знаки й от-от збиралися сказати, що, на їхню думку, саме цей рік, ця зима остання в Ері.
«Нічого страшного», — казали вони. Напевно, це одинадцятирічна Ера. Усі помиляються, і один рік нічого не змінює.
Але насправді він змінює все на світі.
«З днем народження мене», — гірко подумала Морріґан. Вона обійняла свого іграшкового кролика Емметта і міцно його стиснула, намагаючись заснути, як засинала з ним кожну ніч, скільки себе пам’ятала.
Але вона почула шум. Дуже тихий, який навіть шумом не був — ніби просто легесенький подув вітру. Вона ввімкнула лампу, і кімнату залило світлом.
У ній було порожньо. Серце Морріґан забилося швидше. Вона зістрибнула й почала роздивлятися навколо, перевірила під ліжком і відчинила шафу для одягу — ніде нічого не було.