Саме в той момент, коли вона подумала, чи скаже хтось декілька слів про неї, Корвус прокашлявся. Морріґан, Айві та Бабуся подивилися на нього, зупинивши на півдорозі до рота виделки, повні ягнятини й гороху.
— Я, м-м, просто хотів сказати, — почав він, але затнувся. — Хотів сказати…
Очі Айві затуманились, і вона підбадьорливо стиснула його руку.
— Продовжуй, любий.
— Я просто… — знову спробував він і голосно прокашлявся. — Я хотів сказати, що… Що ягнятина дуже добра. Ідеально приготована. Чудова і рожева.
За столом усі ствердно загомоніли, і дзвін столових приборів продовжився. Морріґан зрозуміла, що нічого кращого вона не дочекається. І вона не могла не погодитися щодо ягнятини.
— Що ж, якщо ніхто не заперечує, — сказала Айві, делікатно витираючи свій ротик лляною серветкою. — Я не так давно стала частиною цієї родини, але, думаю, було б доречно, якби я щось сказала цього вечора.
Морріґан напружилась. Це мало би бути трохи краще. Можливо, Айві збиралася вибачитися за те, що змусила її вдягнути на весілля ту шифонову сукню з оборками, яка щипалась. Або раптом вирішила зізнатися, що, хоча ледве сказала Морріґан більше за десяток слів відтоді, як переїхала до них, насправді вона любить її як рідну дочку, і бажає провести разом з нею більше часу, і страшенно сумуватиме за Морріґан, і страшенно плакатиме на її похороні, і зіпсує весь макіяж, який тектиме потворними річками по її гарненькому обличчю, але їй буде зовсім байдуже, наскільки некрасиво вона виглядатиме, адже вона думатиме лише про милу, милу Морріґан. Дівчинка вдягла маску спокою і покори.
— Корвус був не впевнений, чи маю я щось казати, але я знаю, що Морріґан буде не проти…
— Давай, — сказала Морріґан. — Усе добре. Серйозно, продовжуй.
Айві подивилася на неї (вперше за весь час) і, підбадьорена, встала зі свого місця.
— У нас із Корвусом буде дитина.
У кімнаті запала тиша, яку перервав брязкіт із-за дверей, ніби покоївка впустила таріль. Корвус спробував усміхнутися своїй молодій дружині, але вийшла лише гримаса.
— Ну? — допитувалася Айві. — Ви не збираєтеся нас привітати?
— Айві, люба, — сказала Бабуся, даруючи своїй невістці крижану посмішку. — Можливо, твоє оголошення було б краще сприйняте в менш делікатний момент. Наприклад, наступного дня після того, як моя єдина онучка має трагічно нас покинути в одинадцять років.
Хоч як дивно, її слова трохи підняли настрій Морріґан. Це була, мабуть, найбільш сентиментальна річ, яку вона чула від Бабусі за весь час. Вона раптом відчула теплоту до старої хижої птахи.
— Але це добре! Хіба ж ви не розумієте? — вигукнула Айві, повертаючись до Корвуса за підтримкою. Він тільки насупив перенісся, ніби боровся з мігренню. — Це ніби… коло життя. Одне життя закінчується, а друге з’являється на світ. Це ж справжнє диво!
Бабуся мляво застогнала.
Айві не здавалася.
— У тебе буде нова онучка або онук, Орнелло. У Корвуса — нова дочка. Або син! Хіба ж це не чудово? Маленький хлопчик, Корві, ти казав, що завжди хотів хлопчика. Ми можемо вдягати його у маленький чорний костюм, і він буде схожий на татка.
Морріґан боролася з бажанням засміятися з гримаси на батьковому обличчі.
— Так. Прекрасно, — не дуже переконливо сказав він. — Але, мабуть, ми відсвяткуємо це пізніше.
— Але… Морріґан не проти. Правда, Морріґан?
— Не проти чого? — запитала Морріґан. — Того, що мене зітре з цього світу через декілька годин, а ви вже плануєте гардероб для моєї заміни? Анітрохи. — Вона запхала повну виделку пастернаку собі до рота.
— О, заради всіх святих! — зашипіла Бабуся, дивлячись на сина через весь стіл. — Ми збиралися не згадувати слово на П.
— Це був не я, — запротестував Корвус.
— Я не сказала «помру», Бабусю, — заперечила Морріґан. — Я сказала «мене зітре з цього світу».
— Ну, просто припини. Через тебе у твого батька болить голова.
— Айві сказала «закінчується». Це набагато гірше.
— Досить.
— Невже нікого не цікавить, що я вагітна? — закричала Айві, тупнувши ногою.
— Невже нікого не цікавить, що я помру? — закричала у відповідь Морріґан. — Будь ласка, чи можемо ми поговорити про мене хоча б хвилинку?
— Я казала тобі не згадувати слово на П! — вибухнула Бабуся.
У головні двері гучно постукали. Запала тиша.
— Хто б міг прийти в такий час? — прошепотіла Айві. — Журналісти? Уже? — Вона пригладила волосся й сукню, піднявши ложку, щоб подивитися на своє відображення.