— Стерв’ятники. Полюють на сенсації, так? — спитала Бабуся. Вона вказала на покоївку. — Прожени їх геть своєю найпрезирливішою посмішкою.
Через декілька секунд із коридору почулася тиха коротка розмова, і, незважаючи на кволі протести покоївки, до них почали наближатися кроки масивних черевиків.
Морріґан здригалася з кожним кроком. «Це вона? — думала дівчинка. — Це Смерть іде по мене? Смерть носить черевики?»
У дверях з’явилася постать чоловіка, осяяна яскравим світлом. Він був високий, худий і мав широкі плечі. Половину його обличчя закривав широкий плетений шарф, другу (видиму) половину вкривало рясне ластовиння, з-за якого виглядали уважні блакитні очі і широкий довгий ніс.
Уся його надзвичайно висока постать була загорнена у довгий синій плащ, а під ним був вузький костюм із перламутровими ґудзиками — виглядало дуже стильно, але трохи криво, ніби він щойно повернувся додому з офіційної події і був саме в процесі перевдягання. До вилоги його плаща була пришпилена маленька золота літера Д.
Чоловік стояв, широко розставивши ноги й засунувши руки в кишені брюк, і недбало спирався на одвірок. Він мав такий вигляд, ніби провів половину життя, стоячи тут, і не мав іншого місця, де б почувався настільки вдома, як у їхньому будинку. Ніби це він володів маєтком Кроу, і ця родина просто прийшла в гості на вечерю.
Його очі зупинилися на Морріґан. Він широко всміхнувся.
— Привіт тобі.
Морріґан нічого не відповіла. Єдиним звуком, що порушував тишу, було цокання годинника на стіні.
— Перепрошую, я запізнився, — продовжував він трохи приглушеним через шарф голосом. — Був на вечірці на віддаленому острові у Джет-Джекс-Джейді. Поспілкувався з чарівною людиною, еквілібристом, — неймовірний хлопець, одного разу гойдався над активним вулканом — і зовсім забув про різницю в часі. Старий, дурний я. У будь-якому разі, я вже тут. Зібрала речі? Я припаркувався біля входу. Це що, пастернак? Як мило.
Напевне, Бабуся була занадто шокована, аби щось сказати, коли чоловік вихопив великий шматок смаженого пастернаку прямісінько з тарелі і з’їв його, з насолодою облизуючи пальці. Та й усій родині Кроу, і Морріґан зокрема, ніби відняло мову.
Непроханий гість іще декілька хвилин гойдався на каблуках і ввічливо чекав, доки йому щось спало на думку.
— На мені все ще капелюх, так? Що за люб’язність? Це так грубо. — Він підняв брову до своїх спантеличених глядачів. — Не лякайтеся. Я рудий.
«Рудий — це ще слабко сказано», — подумала Морріґан, намагаючись приховати подив. Звання «Рудий року», або «Король рудих», або «Великий рудий президент Рудого фонду для невиліковно рудих» пасувало би більше. Його яскрава хвиляста чуприна мідного кольору могла б претендувати на нагороди. Він звільнив своє обличчя від шарфа, і з-під нього з’явилася борода, забарвлення якої хіба що трохи менше шокувало.
— Гм, — це все, що Морріґан, з усією своєю красномовністю, змогла з себе вичавити. — Хто ви?
— Юпітер. — Він роззирнувся кімнатою, чекаючи, що його хтось упізнає. — Юпітер Норт. Юпітер Норт із Товариства Дивообраних. Твій наставник.
Її наставник. Юпітер Норт. Її наставник. Морріґан недовірливо похитала головою. Це ще один злий жарт?
Вона підписала договір. Звісно, вона підписала договір, тому що було так гарно, так пречудово вдати — лише на п’ять хвилин, — що це все правда. Що справді існує те, що називається Товариством Дивообраних, і що вони обрали саме її, Морріґан Кроу, з усіх людей, щоб запросити приєднатися до них. Що вона житиме достатньо довго, аби взяти участь у загадкових випробуваннях навесні. Що по той бік Вечоріння на неї чекає дивовижне майбутнє.
Звісно, вона підписалася зі зворотного боку. Навіть намалювала маленьку чорну ворону біля свого імені, щоб приховати чорнильну ляпку, яка впала з її ручки.
Потім вона кинула його у вогонь.
Вона не вірила в це жодної секунди. Зовсім ні. Навіть глибоко всередині.
До Корвуса нарешті повернувся голос:
— Божевілля!
— Будьте здорові, — сказав Юпітер і відновив свої спроби вивести Морріґан у коридор. — Боюся, нам справді потрібно поспішати, Морріґан. Скільки в нас валіз?
— Валіз? — повільно повторила вона.
— Боже мій, — сказав він. — Ти ж зібрала їх, правда? Не хвилюйся, ми підберемо тобі зубну щітку, коли будемо там. Я впевнений, що ти вже з усіма попрощалась, але в нас є ще трохи часу на швиденьке коло обіймів та поцілунків перед тим, як ми вирушимо в дорогу.