Після цієї незвичайної пропозиції (яка вперше прозвучала в маєтку Кроу) Юпітер побіг до столу, стискаючи кожного з Кроу по черзі. Морріґан не знала, сміятися чи тікати, коли він нахилився до обличчя її батька, що закам’яніло від жаху, і подарував йому гучний мокрий поцілунок.
— Це вже занадто! — зашипів Корвус, підводячись із крісла. Одна річ, коли якийсь чоловік без попередження вривається в маєток Кроу на Вечоріння, але коли він починає фізично виявляти свою прихильність, — це вже зовсім інше. — Ви ніякий не наставник. Зараз же вимітайтеся з мого дому, доки я не викликав поліцію!
Юпітер усміхнувся, ніби його насмішила ця погроза.
— Я наставник, канцлере Кроу. Я наставник цієї повільної, але чарівної дитини. Це чесно й законно, запевняю вас. Вона підписала договір. Він у мене.
Він витягнув пом’ятий, зморщений і потертий шматок паперу, який Морріґан одразу впізнала. Юпітер указав пальцем на її підпис із маленькою чорною вороною на чорнильній ляпці.
Але це неможливо.
— Я не розумію, — сказала Морріґан, хитаючи головою. — Я бачила, як він згорів дотла.
— О, це був Диво-договір, — він безтурботно помахав ним. — Він створює ідентичні оригіналу копії з того моменту, коли ти його підпишеш. Це й пояснює те, що в нього обпалені краї.
— Я ніколи цього не підписував, — сказав Корвус.
— Я ніколи не просив вас це зробити, — стенув плечима Юпітер.
— Я її батько! Цей договір вимагає мого підпису.
— Він вимагає лише підпису дорослого опікуна і…
— Диво-договори незаконні, — сказала Бабуся, до якої нарешті повернувся голос. — За Актом про зловживання дивією. Ми повинні негайно вимагати вашого арешту.
— Що ж, робіть це швидше, бо в мене лише декілька хвилин, — сказав Юпітер зі знудженим виглядом. Він подивився на годинник. — Морріґан, нам справді треба йти. Час збігає.
— Я знаю, що мій час збігає, — сказала Морріґан. — Ви зробили помилку, містере Норт. Ви не можете бути моїм наставником. Сьогодні мій день народження.
— Ну звісно! З днем народження! — Він відвернувся до вікна і крадькома визирнув із-за штор. — Ти не проти, якщо ми відсвяткуємо іншим разом? Зараз уже трохи пізно, і…
— Ні, ви не розумієте, — перебила його вона. Слова в її роті були важкими й сухими на смак, але вона змусила себе їх вимовити. — Я в Реєстрі Проклятих Дітей. Сьогодні Вечоріння. Я повинна померти опівночі.
— Дорогенька, ти така песимістка.
— Тому я й спалила договір. У ньому немає ніякого сенсу. Мені шкода.
Тепер Юпітер кидав тривожні погляди у вікно, насупивши лоба.
— Але ти таки підписала договір перед тим, як спалити його, — сказав він, не обертаючись до дівчинки. — І хто сказав, що ти помреш? Ти не повинна помирати, якщо не хочеш.
Корвус гупнув кулаком по столу.
— Це просто нестерпно! За кого ви себе маєте, вдершись до мого будинку і засмучуючи мою родину цими нісенітницями?
— Я вже сказав вам, хто я, — терпляче сказав Юпітер, ніби говорив з нерозумним дитям. — Мене звати Юпітер Норт.
— А мене Корвус Кроу, і я державний канцлер Великого Вовчезему і поважний член Зимноморської партії, — сказав Корвус, випнувши груди. Тепер він був на коні. — Я вимагаю, щоб ви негайно пішли звідси і дали мені спокійно оплакати смерть моєї доньки.
— Оплакати смерть вашої доньки? — повторив Юпітер. Він зробив два повільні кроки в бік Корвуса і завмер. Його очі світилися. Волосся на руках Морріґан стало дибки. Голос Юпітера впав на цілу октаву, коли він тихо заговорив з крижаним і безмовним гнівом, який було важко витримати. — Можливо, ви маєте на увазі доньку, яка прямо зараз стоїть перед вами? Яка цілком очевидно, абсолютно, надзвичайно жива?
Корвус бризнув слиною і вказав тремкою від гніву рукою на настінний годинник.
— Що ж, зачекайте декілька годин!
Морріґан відчула щось слизьке всередині, але не знала точно, через що. Їй завжди було відомо, що вона помре на Вечоріння. Її батько й бабуся ніколи не приховували цього від неї. Нічого дивного, що Корвус був готовий прийняти її долю, але раптом Морріґан зрозуміла, що для нього вона вже мертва. Можливо, в його серці вона була мертва всі ці роки.
— Морріґан, — сказав Юпітер голосом, який разюче відрізнявся від того, яким він розмовляв з її батьком. — Хіба ти не хочеш жити?
Морріґан здригнулася. Що це за питання?
— Не має значення, чого я хочу.
— Має, — наполягав він. — Це дуже, дуже важливо. На цю хвилину це єдине, що має значення.