«Що закінчимо?» — подумала Морріґан.
— Кімната готова?
— Звісно, сер. Прибирання виконано. Меблі відполіровано. Усе свіже, як ромашки.
Ліфт підіймався угору, всередині змінювались номери поверхів, які вони проїжджали, і через скляні стіни було добре видно, як стрімко віддаляється від них дивовижний хол готелю. Морріґан стало недобре. Вона приклала руку до скла, щоб угамувати внутрішнє тремтіння. Марта, покоївка, з якою вітався Юпітер, підбадьорливо їй усміхнулася. Вона була молода, але виглядала дуже кмітливою та впевненою в собі, її русяве волосся було зібрано в акуратний пучок, а форма бездоганно випрасувана.
— Так завжди трапляється перші декілька разів, — доброзичливо прошепотіла вона й широко всміхнулася. Її очі теж випромінювали тепло та ласку. — Ти звикнеш.
— Парасольки готові? — спитав Юпітер, і працівники після секунди схвильованої метушні одночасно підняли парасольки у відповідь. — О, ледь не забув. З днем народження, Морріґан.
Він дістав довгий і тонкий коричневий паперовий згорток звідкись із глибин свого синього плаща, який усе ще був накинутий на її плечі. Морріґан обережно розгорнула його і витягла чорну блискучу парасольку зі срібною ручкою філігранної роботи. На кінчику була маленька пташка, вироблена з опалу. Дівчинка пробігла кінчиками пальців по крихітних переливчастих крильцях. Їй забракло слів. Вона ще ніколи не отримувала нічого настільки гарного.
До ручки шнурком була прив’язана маленька записка.
Тобі це знадобиться.
Ю. Н.
— Д-дякую, — заїкаючись, сказала Морріґан, відчуваючи клубок у горлі. — Я ніколи… Ніхто ніколи…
Але перш ніж вона встигла закінчити, двері ліфта відчинились, і їх оглушило ревіння святкової юрби. У Морріґан було таке відчуття, ніби їй в очі потрапив різноколірний ураган.
На широкому пласкому даху просто неба роїлися сотні гостей, що галасували, сміялись і бурхливо танцювали, їхні радісні обличчя освітлювалися рядами торшерів і вогниками гірлянд. Величезний дракон-маріонетка витанцьовував посеред натовпу, його тримали з десяток людей унизу. Костюмовані акробати гойдалися і робили сальто на страшенно високих помостах. Над головами гостей крутилися кулі з дзеркальної мозаїки, які, здається, висіли в повітрі за допомогою магії і розповсюджували світло, схоже на калейдоскоп, яке було на всьому, що Морріґан тільки бачила. Повз неї, сміючись і доганяючи танцюючого дракона, пробіг якийсь старший хлопець.
У центрі всього пінився фонтан із рожевого шампанського і група музикантів у білих піджаках грала музику в стилі свінг. (Один із них, той, що грав на контрабасі, здавався великою яскраво-зеленою ящіркою, але Морріґан вирішила, що від виснаження в неї почались галюцинації.) Навіть Диво-кішка Фенестра, схоже, гарно проводила час — гралась із дзеркальною кулею і сердито зиркала на танцівників, які аж надто наближались до неї.
Морріґан відстала від супутників. Її очі були широко розплющені, а барабанні перетинки не витримували шуму. Вона подумки перераховувала всі ризики й небезпеки, яких могла б завдати цій вечірці, прийшовши сюди зі своїм прокляттям. Вона уявила завтрашні заголовки в газетах: акробат упав з помосту і зламав шию, і все через прокляту дитину; шампанське у фонтані перетворилося на отруйну кислоту, сотні гостей померли в муках.
Це було занадто. Спочатку Переслідувачі з Диму й Тіні, потім гігантський механічний павук, таємничий і туманний прикордонний контроль, а тепер оце… оця сміховинна вечірка. На даху готелю. У фантастичному таємному місті, яке розповзається на всі боки і про яке Морріґан ніколи не чула. Із божевільним рудим чоловіком та гігантським котом.
Ця нескінченна ніч обов’язково повинна була закінчитися тим, що хтось помре, навіть якщо не Морріґан.
— Юпітер! — вигукнув хтось. — Погляньте, це Юпітер Норт! Він тут!
Із пронизливими звуками саксофона музика обірвалася. Натовпом пробігло збуджене тремтіння.
— Тост! — заверещала якась жінка.
Усі інші підхопили її пропозицію зі свистом і оплесками, тупаючи ногами. Морріґан зачаровано спостерігала, як сотні осяйних облич повернулися до нього, ніби соняшники до сонця.
— Тост за Нову Еру, капітане Норт!
Юпітер зійшов на сцену для музикантів і підняв одну руку, простягнувши другу, щоб узяти келих шампанського з таці, яку підніс офіціант. Натовп стих.
— Друзі, шановні гості та моя люба девкаліонська родино, — його голос дзвенів у свіжому ранковому повітрі. — Ми вдосталь натанцювалися, набенкетувалися і напилися досхочу. Ми з ніжністю і тріумфом прощаємося зі Старою Ерою і зараз повинні сміливо ступити в Нову. Хай вона буде добра до нас і сповнена щастя. Хай принесе неочікувані пригоди.