Містер Джонс мав трохи присоромлений вигляд.
— Я зрозумів. Ви не видасте мою таємницю, а я — вашу. Домовились?
— Домовились. — Морріґан видихнула з полегшенням.
— Міс Кроу, не знаю, як ви тут опинились і як узагалі лишилися в живих, якщо кожна газета Республіки вчора повідомляла про вашу смерть. — Морріґан відвела погляд. Здавалося, містер Джонс відчув її дискомфорт і почав більш обережно добирати слова. — Але якими б не були ваші… обставини… я можу вас запевнити, що пропозиція мого начальника все ще чинна. Втратити саме вас як свою ученицю було величезним розчаруванням для містера Сквола. Величезним розчаруванням.
— Ох. Хм, дякую. Але в мене вже є наставник. Взагалі-то… я думала, ви жартували наді мною. У Великий День. Ви зникли, і…
— Жартував? — Він мав здивований і трохи ображений вигляд. — Ні в якому разі. Містер Сквол не жартує. Його пропозиція була справжня.
Морріґан була збентежена.
— Але я озирнулася — і вас уже не було.
— Ах. Так. Я маю перепросити за це. — Здається, йому справді було шкода. — Пробачте мені, я думав про містера Сквола. Якби я десь прохопився, що він пропонує вам стати його ученицею, на нього відразу накинулись би батьки, що хотіли б нав’язати йому своїх дітей. Тому він зробив анонімну пропозицію. Я планував повернутись і поговорити з вами, але Вечоріння стало неприємною несподіванкою для мене.
— Для мене також.
— Боюсь, я не дуже добре впорався. Я поважаю ваш вибір, але… Я впевнений, що містер Сквол буде в захваті, якщо ви передумаєте.
— Ох, — Морріґан не знала, що сказати. — Це… дуже мило з його боку.
Містер Сквол підняв руки вгору, усміхаючись.
— Що ви, я не хочу тиснути. Якщо ви всім задоволені, містер Сквол зрозуміє. Просто знайте, що ці двері завжди відчинені. — Він обережно згорнув свою куртку на одній руці і знову сів, умостившись у крісло. — А зараз, сподіваюсь, ви не проти, якщо я спитаю: чому, заради всього святого, ви блукаєте холом готелю «Девкаліон» у такий час?
У містері Джонсі було щось дуже знайоме, щось, що змушувало йому довіритись. Тому замість того, щоб придумати якусь історію, Морріґан розповіла сміховинну правду.
— Я прийшла подивитися на люстру, — вона вказала на стелю. — На те, що від неї залишилося.
— Боже мій, — сказав містер Джонс, вдивляючись туди, де раніше висів корабель. — Я відчував, що щось не так. Коли це сталося?
— Учора. Вона впала.
— Вона впала? — Він цокнув язиком. — Люстри просто так не падають. Не в цьому готелі точно.
— Але так і сталося, — Морріґан краєм ока слідкувала за містером Джонсом, намагаючись оцінити його реакцію. Намагаючись не звучати надто оптимістично. — Хіба що можливо — як ви гадаєте — хтось міг зробити це навмисно? Може, наприклад… хтось обрізав дроти, або…
— Ні, в жодному разі. Я думаю, вона випала.
Морріґан кліпнула.
— Випала?
— Так. Як зуб. Бачите оце? — Він указав угору, в темряву, і Морріґан примружилась. — Там… бачите слабеньке мерехтіння? Воно знову росте, щоб принести щось зовсім нове.
Тепер вона побачила. Крихітна цяточка світла, що розцвітала в темряві. Дівчинка не помітила її спершу, але тепер не було жодних сумнівів у тому, що тонка павутинка зі світла й кришталю, звиваючись, спускалася зі стелі. Їй відлягло від серця.
— Вона буде такою самою?
— Я так не думаю, — мрійливо відповів містер Джонс. — Я не фахівець у внутрішній роботі готелю «Девкаліон». Але я приїжджаю сюди вже багато років і можу впевнено сказати, що ніколи не бачив її в одному й тому ж вбранні двічі.
Декілька хвилин вони мовчки стояли, спостерігаючи, як новонароджена люстра повільно росте, з’являючись із безпечного кокона на стелі, як дорослий зуб зі здорових рожевих ясен. Судячи з його вигляду, щоб досягти колишнього розміру гігантського корабля, люстрі потрібні були тижні, а може, й місяці, але Морріґан відчувала таке полегшення, що була готова чекати скільки завгодно. Вона намагалася вгадати, що виросте в кінці. Щось навіть краще, ніж корабель? Напевно, арахніпод!
Коли містер Джонс заговорив знову, його голос був лагідний і нерішучий, ніби він боявся образити її.
— Цей ваш наставник… Припускаю, він або вона пропонує вам вступити до Товариства Дивообраних?
— Звідки ви знаєте?
— Це було б логічно, — сказав він. — Існує не так багато причин забирати дитину до Невермура з Зимноморської Республіки. Чи можу я поставити нахабне запитання?