Вона ніколи не зустрічала нікого, хто мав би такі глибокі почуття до друзів. Мабуть, тому, що вона ніколи не мала друзів. Справжніх. (Іграшковий кролик Емметт не рахується.)
Постійна родина. Брати і сестри на все життя.
Тепер для неї це набуло якогось сенсу. Юпітер поводиться як король, ніби він оточений невидимою бульбашкою, яка захищає його від усього поганого. Він знає, що на світі є люди — десь там, — які люблять його. І завжди любитимуть. Незважаючи ні на що.
Це й була його пропозиція для неї. Він тримав те, чого вона найбільше на світі жадала, що було для неї як миска гарячого густого супу для голодного жебрака.
Раптом Морріґан загорілася бажанням. Вона захотіла потрапити до Товариства. Захотіла мати братів і сестер. Вона хотіла цього найбільше в житті.
— Як я можу перемогти?
— Тобі потрібно просто довіритись мені. Ти мені довіряєш? — Обличчя Юпітера було серйозне й відкрите. Морріґан не вагаючись кивнула. — Дозволь мені подбати про Випробувальний Показ. Я скажу, коли тобі варто почати хвилюватися. Обіцяю.
Було дивно так довіритися незнайомцю, якого вона зустріла два дні тому. Але чомусь їй було ще важче не довіритися. (Врешті-решт, він урятував її життя.)
Морріґан набрала повні груди повітря, перед тим як поставити запитання, якого вона так боялася.
— Юпітере. Мій талант… мій дар… це має якийсь стосунок до… ви знаєте.
Він насупився.
— Гм-м?
— Бути проклятою — це мій талант? Я вмію… псувати все?
Юпітер відкрив рота, ніби збираючись щось сказати, але потім різко закрив його. Здавалось, у своїй голові він провів коротку і жваву дискусію за ці тридцять секунд мовчання.
— Перед тим як я відповім на це запитання — так, я відповім на нього, не закочуй очі, — я розповім тобі про мій талант, — нарешті сказав він. — Я вмію бачити речі.
— Які речі?
— Справжні, — знизав плечима він. — Те, що вже сталося, те, що відбувається зараз. Почуття. Небезпеку. Те, що відбувається в Павутинні.
— Павутиння. Що це?
— Ах. Ну добре. — Морріґан майже бачила, як Юпітер подумки відступив назад, згадавши, як мало вона знає про його світ. — Павутиння — це невидима, невловна сіть, яка… гм-м. Уяви розлоге й витончене павутиння, яке вкриває всю державу, наче… ні. Знаєш що, забудь про Павутиння. Усе, що тобі варто знати, це те, що я бачу речі, яких інші люди не бачать.
— Таємниці?
Він усміхнувся.
— Іноді.
— Майбутнє?
— Ні. Я не ясновидець. Я Свідок. Так це називається. Я не бачу речей такими, якими вони будуть, а бачу їх такими, якими вони є.
Морріґан скептично на нього глянула.
— Хіба всі інші цього не вміють?
— Ти будеш здивована. — Він перетнув кімнату чотирма величезними кроками своїх худих довгих ніг і підняв усе ще гарячий чайник з таці для сніданку. — Ось. Опиши мені це.
— Це чайник.
— Ні. Розкажи мені все, що ти знаєш про цей чайник, просто подивившись на нього.
Морріґан насупила брови.
— Це зелений чайник. — Юпітер кивнув, чекаючи продовження. — Він м’ятно-зеленого кольору і повністю вкритий маленькими білими листочками. Має велику ручку і вигнутий носик. — Юпітер підняв брову. — У нього є… чашки і блюдця такого ж кольору…
— Добре. — Юпітер налив чаю з молоком у дві чашки і дав одну Морріґан. — Дуже добре. Думаю, ти перерахувала все, що могла побачити, тобто фактично нічого. Чи можу я спробувати?
— Прошу, — сказала Морріґан, кидаючи кубик цукру у свій чай. Він поставив чашку на тацю.
— Цю чашку виготовили на фабриці на Курному Перехресті — це легко сказати, тому що більша частина керамічних виробів у Вільній Державі випускається на Курному Перехресті, тому насправді це не рахується, але все одно я можу це побачити. Фабрика виготовила обмежену партію, і перший власник купив її шістдесят шість, ні, шістдесят сім років тому в чайній крамниці в торговельному районі Невермура. Більша частина її ранніх років трохи вицвіли, але вона пам’ятає фабрику і пам’ятає пані з торговельного району.
Морріґан скривилася.
— Як чашка може щось пам’ятати?
— Це не така пам’ять, як у мене чи в тебе. Це скоріше… як тобі пояснити? Бувають… події та моменти в минулому, які прив’язують себе до людей і речей і надовго лишаються з ними просто тому, що їм більше нема куди йти. Мабуть, зрештою вони поступово зникають, або відпадають, або просто помирають. Але деякі речі ніколи не зникають: особливо приємні спогади або особливо погані можуть залишитися назавжди. Ця чашка ввібрала в себе деякі хороші спогади. Вона належала старій пані, яка готувала в ній чай кожного дня, коли її сестра приходила навідати її. Вони дуже любили одна одну, ця пані і її сестра. Такі речі рідко зникають повністю.