Через двадцять хвилин вони повернулися на вечірку в саду, поглинуті розмовою, і разом котили важку дерев’яну бочку. Вони витягли її з безлюдного кутка майданчика, що був коло Дому Праудфутів на задній галявині.
«Цей хлопець досить сильний як для настільки худенького», — подумала Морріґан. Незважаючи на його тонкі руки й ноги, він узяв на себе більшу частину ваги.
— Це гарно, ага, — засапано говорив він. — Усі ці квіточки, статуї та все інше. Але кажу тобі: тут серйозна проблема з паразитами. Моя наставниця знає тутешнього садівника. У них є всі підряд. Миші, пацюки і навіть змії. А нещодавно сюди вторглися ропухи. Тільки Відділу чаклунства дозволено використовувати за тиждень так багато, каже садівник.
— Мені все одно, — сказала Морріґан, що теж засапалася від зусиль, тягнучи бочку вгору сходами повз приголомшених музикантів квартету. — Дім Праудфутів — це найгарніше місце з усіх, де я бувала. Крім «Девкаліона».
— Ти маєш запросити мене, — з ентузіазмом мовив він. Хлопець був просто в захопленні, коли дізнався, що Морріґан справді живе в готелі. — Ти замовляєш доставку до кімнати щодня? Я б замовляв кожнісінький день. Лобстер на сніданок і пудинг на вечерю. Вони залишають шоколадки тобі на подушці? Мій тато казав, що в усіх вишуканих готелях залишають шоколадки на подушках. Там справді є власна Димова зала? І карлик-вампір?
— Вампір-карлик, — виправила вона.
— Вау. Як ти гадаєш, я міг би прийти на цих вихідних?
— Я запитаю в Юпітера. А що тут, до речі? Вона така важка.
Вони досягли верхньої сходинки і затягли бочку на її місце призначення — перила балкона.
Хлопчик прибрав волосся з очей і всміхнувся. Він відкрив бочку і, не кажучи ні слова, перевернув її через балкон. Десятки слизьких коричневих ропух вилилися з неї, наче потворний водоспад, і щедро розсипались по доріжках, несамовито квакаючи і стрибаючи під ногами гостей вечірки, які тепер верещали.
— Я ж казав. Серйозна проблема з паразитами.
Морріґан витріщилася на нього. Щойно вона допомогла протягти ропух на вечірку в саду. В неї вирвався трохи істеричний сміх. Напевно, це було не те перше враження, яке Дама Чанда мала на увазі.
У саду внизу панував безлад. Люди падали одне на одного, відчайдушно намагаючись втекти від ропух. Хтось кликав слуг. Чан із пуншем, як і стіл, перевернули, і з нього розлилася фіолетова рідина, заляпавши Старійшину Вонґа.
Морріґан із хлопчиком позадкували з місця злочину, а тоді кинулися бігти. Вони злетіли з балконних сходів і обминули Дім Праудфутів, ледве дихаючи від сміху.
— Це… — випалила Морріґан, хапаючись за боки, — це було…
— Знаменито. Я знаю. Як тебе звуть, до речі?
— Морріґан, — сказала вона, подаючи руку. — А як…
— Розважаєтесь? — поруч вигулькнув Юпітер, що безтурботно всміхався і не звертав уваги на потік слуг, які мчали повз нього з сачками й мітлами.
Морріґан винувато прикусила губу.
— Трохи.
Нен Доусон прибігла за ним.
— Капітане Норт, ви бачили… — Вона зупинилася, побачивши нового друга Морріґан, що безпорадно хихотів. — Готорн Свіфт!
Хлопчик покірно посміхнувся своїй наставниці.
— Вибач, Нен. — Судячи з інтонації, він зовсім не шкодував про зроблене. — Не міг пропустити таку чудову бочку ропух.
Додому вони їхали каретою і мовчали майже всю дорогу. Нарешті, коли вони повернули на проспект Вищий Клас, Юпітер заговорив.
— У тебе з’явився друг.
— Думаю, так.
— Ще щось цікаве?
Морріґан подумала якусь мить.
— Думаю, у мене з’явився і ворог.
— У мене не було справжніх ворогів до дванадцяти років, — вражено сказав він.
— Може, це мій дар?
Юпітер пирснув сміхом.
Замість того щоб відвезти їх на головний двір готелю «Девкаліон», карета зупинилася на початку проспекту Волохокрильця. Юпітер заплатив водієві, і вони з Морріґан рушили заплутаними вуличками до скромних дерев’яних дверей службового входу. Перед тим як відчинити двері, вона поклала долоню йому на руку.
— Я тут незаконно, так?
Юпітер прикусив губу.
— Трохи так.
— У мене ж… немає візи.
— Не зовсім.
— Не зовсім чи зовсім ні?
— Зовсім ні.
— Ох. — Якусь мить Морріґан думала, як поставити наступне запитання. — Якщо я не… якщо вони не пустять мене до, ну знаєш, до… до Товариства…
— Ну? — підбадьорював її Юпітер.
Вона глибоко вдихнула.
— Я зможу залишитися? Тут, у «Девкаліоні», з вами? — Коли Юпітер нічого не відповів, вона поспішила додати: — Не як гостя! Ви можете дати мені роботу. Вам навіть не треба буде платити мені або ще щось. Я могла б виконувати доручення Кеджері або чистити столове срібло для Фен.