— Ще дізнаєшся, — знизав плечима Готорн. Він доїв останні крихти свого сендвіча і відкрив один із підручників, які Морріґан позичила з кабінету Юпітера. — Почнемо з Великої війни?
Вона підняла погляд.
— Що?
— Чи хочеш залишити її на потім, коли розберемося з нудними речами?
Морріґан намагалася говорити спокійно, щоб приховати своє здивування.
— Тобто ти… ти все ще хочеш зі мною дружити?
— Що? Ну так. Хех. — Він скорчив гримасу. Морріґан відчула, як її обличчя розпливлося в усмішці. Готорн дарував їй свою дружбу, ніби це так і має бути. Він не знав, як багато насправді це означає.
— Але ми повинні… створювати цінні союзи, і… і всі ці речі, про які говорили на Прийомі Дивообраних. — Морріґан віднесла їхні порожні тарілки до раковини, спритно ухиляючись від помічника шеф-кухаря, який пробігав повз із таріллю паруючих мідій. Вона вважала за необхідне переконатися, що Готорн усе зрозумів. — Сумніваюся, що я — цінний союз.
— Яка різниця? — зі сміхом сказав він, повертаючись до своєї книжки. Знову сівши на місце, Морріґан відчула полегшення. — Думаю, нам треба почати з Великої війни, тому що там повно крові й кишок. Перше запитання: скільки голів злетіло з плечей під час битви при Форті Скарг у Високогір’ї?
— Навіть не здогадуюсь.
Він підняв палець.
— Хитре запитання. Високо в горах не прийнято відрубувати голови в бою. Вони відрізають торси, потім вішають своїх ворогів догори ногами і трясуть, доки їхні нутрощі повипадають.
— Як мило, — сказала Морріґан.
Вільна Держава справді була зовсім інакшим місцем, ніж Республіка. Готорн потирав руки, а його очі горіли. Він тільки починав.
— Наступне запитання: якого відомого пілота Небесних Сил ворожий дракон засмажив до хрусткої скоринки під час битви під Чорними Скелями? О-ох — і запитання-бонус: яке дике плем’я, що живе у скелястих печерах, зжерло його ще теплі рештки, коли вони впали з неба?
Через тиждень Морріґан уже вдруге піднімалася довгою дорогою до Дому Праудфутів і знову боролася зі спокусою розвернутися і втекти. Уздовж алеї були висаджені голі дерева з чорними стовбурами, що робили все ще більш загрозливим. Їхні тонкі гілки на тлі блідого неба здавалися лапами павука, що готувалися схопити дівчинку.
— Хвилюєшся? — запитав Юпітер.
Морріґан промовчала і лише підняла одну брову.
— Ну так. Звісно, ти хвилюєшся. Ти повинна хвилюватися. Сьогодні такий хвилюючий день.
— Дякую. Так я почуваюся набагато краще.
— Справді?
— Ні.
Юпітер засміявся, піднімаючи погляд на клаптики сірого неба, що проглядали крізь гілля.
— Я хотів сказати, в хорошому сенсі. Твоє життя скоро зміниться, Моґ.
— Морріґан.
— Через кілька годин ти будеш на крок ближче до того, щоб отримати свій маленький золотий значок. І коли це трапиться, для тебе відкриється цілий світ.
Морріґан справді дуже хотіла б поділяти його впевненість у цьому. Вона так сильно й відчайдушно бажала знати, що зможе це зробити. Якби хоч дрібка віри Юпітера в неї була виправдана, вона б до літа завоювала Місяць і вилікувала кожну хворобу в країні.
Але це було неможливим, оскільки вона все ще не з’ясувала, чи він не божевільний.
— Письмова частина найскладніша, — сказав Юпітер. — Три запитання, яких ти не бачила раніше, цілковита тиша, нічого, крім олівця, паперу і столу. Просто добре подумай, Моґ, і відповідай чесно.
— Маєте на увазі — правильно? — запитала Морріґан, збентежившись. Здавалося, Юпітер її не почув.
— Потім буде усна частина, але через неї нема чого хвилюватися — просто невелике опитування. Насправді, скоріше розмова. І знову: добре подумай. Не бійся змусити їх трохи почекати. Старійшини хочуть побачити тебе таку, яка ти є. Просто покажи їм свою чарівну сутність, і в тебе все буде гаразд.
Морріґан хотіла запитати, яку саме чарівну сутність він має на увазі й чи не сплутав він її з якоюсь іншою Морріґан Кроу, яку десь зустрічав, але було занадто пізно. Вони дійшли до Дому Праудфутів, і наставникам не дозволялося заходити до зали іспитів. Вона залишилася зовсім сама.
— Щасти тобі, Моґ, — сказав Юпітер, легенько штовхнувши її руку. Морріґан влилася в потік кандидатів, що піднімалися мармуровими сходами. Здавалося, ноги налилися свинцем. — Іди вперед і перемагай.
Зала іспитів, у якій стояли довгі ряди прямокутних столів і стільців із прямими спинками, була найбільшою кімнатою, яку Морріґан бачила за все своє життя. Сотні кандидатів заходили одне за одним і тихо сідали, коли представники Товариства Дивообраних вручали їм олівці та брошури. Морріґан витягла шию, виглядаючи Готорна, але їй цього не вдалося, тому що парти, на її нещастя, були розташовані в алфавітному порядку, і, напевно, він був десь далеко попереду, в секції букви С. Вона здалась і прочитала, що написано на обкладинці її брошури.