«Смерть».
Книжка продовжувала повільно згоряти.
«Смерть, — написала вона знову. — Смерть! Це справді смерть!»
Раптом її пронизала думка…
«Переслідувачі з Диму й Тіні».
Але сторінки горіли далі. Морріґан здригнулася, коли книжка обпекла їй пальці, і написала в останньому маленькому білому клаптику єдине слово:
«Забуття».
Книжка трохи пригасла.
«Продовжуй», — сказала вона.
«Що ніхто мене не запам’ятає. Що моя родина не буде згадувати мене, тому що…»
Морріґан зупинилась, і її олівець зависнув над задимленою сторінкою.
«…тому що вони хотіли б забути, що я коли-небудь існувала».
Книжка розгладилась і побіліла, а її сторінки знову стали чистими й незайманими. Морріґан терпляче чекала на третє, останнє запитання. Вона роззирнулася по кімнаті та побачила, що майже чверть столів спорожніли і на них залишалися самі купки попелу.
«І як, — запитала книжка, — ти пересвідчишся, що люди про тебе пам’ятають?»
Морріґан довго думала. Вона відкинулася на спинку стільця і мовчки спостерігала, як навколо неї починаються маленькі пожежі і ще декілька десятків кандидатів попросили вийти з залу. Нарешті вона написала найправдивішу відповідь, яку тільки могла придумати.
«Не знаю…»
І, повагавшись іще хвилину, додала:
«…Поки що».
Через мить усі три запитання й відповіді зникли зі сторінок і їх замінило слово, написане великими зеленими буквами:
ДОПУЩЕНА
Морріґан міряла кроками вестибюль Дому Праудфутів. Близько третини кандидатів провалили письмовий іспит. Усіх інших поділили на менші групи й провели у кімнати, щоб чекати на наступну частину Книжкового Випробування.
У групі Морріґан був хлопчик, що обнімав коліна, притуливши їх до грудей, і гойдався туди-сюди, пара енергійних близнюків, які обмінювалися запитаннями й активно давали один одному п’ять. А ще дівчинка, яка важко опустилася на стілець, склавши руки.
Морріґан упізнала її. Це була подруга Ноель на Прийомі Дивообраних, яка постійно сміялася. Її чорне волосся було зібране в густий плетений вузол на потилиці. Вона дивилася на близнюків примруженими карими очима.
— Які три основні експортні продукти Верхньої Зеландії? — крикнув один із близнюків.
— Жадеїт, драконяча луска і вовна! — вигукнув другий. Вони дали один одному п’ять. Подруга Ноель кинула на них сердитий погляд.
У кімнату зайшла жінка з дощечкою. Її підбори цокали по дерев’яній підлозі, коли вона квапливо підійшла до групи дітей.
— Фіцвільям? Френсіс Джон Фіцвільям? — прочитала вона зі списку. Хлопчик у кутку підняв на неї погляд і проковтнув клубок у горлі. На його бровах з’явилися крапельки поту. Він непевно став на ноги і вийшов за нею з кімнати, вистукуючи пальцями по стегнах і втупившись у землю.
— Хто був першим невермурцем, який висадився на Місяць? — крикнув один із близнюків.
— Генерал-лейтенант Елізабет фон Келінґ! — відповів другий. Вони дали п’ять один одному. Дівчинка з косичками грізно сопіла.
Морріґан заплющила очі і спробувала зосередитись, щоб перелічити всі двадцять сім районів Невермура.
— Старе Місто, — прошепотіла вона сама собі, — Вік, Блоксем, Бетельгейзе, Маквері…
Вона могла зробити це. Вона була готова. Вона прочитала всі книжки з історії та географії, які тільки могла дістати, і змушувала Кеджері опитувати її знову й знову в ніч напередодні. Можливо, вона небагато знала про експортні товари Верхньої Зеландії (де б та Зеландія не була), але вона відчувала, що зараз знає достатньо про Невермур і Вільну Державу, щоб пройти наступне випробування.
— Дельфія, — продовжувала вона, дивлячись у стелю, — Ґровз та Альден, Дірінґ, Гайвол…
— Вони не питатимуть про населені пункти, — сказала подруга Ноель. Морріґан здивував її голос — нижчий і хрипкіший, ніж вона чекала. На Прийомі Дивообраних вона звучала, як утомлена гієна. — Кожен ідіот знає, як вони називаються. Ми вивчали це в початковій школі, заради всіх святих.
Морріґан не звертала на неї уваги.