— Покок, Фарнгам і Барнз, Родс-Вілідж, Тернерфілд…
— Ти глуха чи тупа? — спитала дівчинка.
— Де перетинаються часові зони Безіменного Королівства? — крикнув один із близнюків.
— У центрі Лісу Зів, П’ятий район Вільної Держави! — крикнув інший. Вони дали п’ять один одному.
Морріґан міцно заплющила очі й продовжила ходити по кімнаті.
— Блексток… ем… Белламі…
Її зупинила м’яка перешкода — людина. Дівчинка здивовано розплющила очі та побачила над собою жінку з дощечкою, яка дивилася на неї згори.
— Кроу?
Морріґан серйозно кивнула, розправила сукню та плечі і пішла за жінкою до зали співбесід. На половині шляху вона озирнулась і побачила, як подруга Ноель розмовляє з близнюками.
— Ви провалитесь, — казала вона їм своїм хрипким голосом. — Ви абсолютно не підготовані. Ви зовсім нічого не згадаєте. Ви ніколи не потрапите до Товариства. Можете йти додому прямо зараз.
Морріґан підвела погляд на жінку з дощечкою, щоб побачити, чи та повернеться і скаже щось, але її обличчя було порожнє й байдуже, ніби вона не почула жодного слова.
— Іди вперед, — сказала вона, легенько підштовхуючи Морріґан. — Вони чекають на тебе. Стань на хрестик.
Вища Рада Старійшин сиділа за столом у центрі порожньої зали. Коли Морріґан підійшла до них ближче, вони про щось тихо перемовлялися, пили воду й шурхотіли паперами.
— Міс Кроу, — сказала жінка з рідким, розтріпаним волоссям, Старійшина Квінн, поправляючи свої окуляри. — Хто керує Вільною Державою?
— Прем’єр-міністр Ґідеон Стід.
— Неправильно. Вільною Державою керують інновації, індустрія і жага до знань.
У Морріґан обірвалося серце, ніби вона пропустила сходинку. Вона тієї ж миті зрозуміла, що не готова до співбесіди, яку збиралися вести з нею Старійшини. Будь-які крихти впевненості, які в неї були раніше, тепер покинули її, і дівчинку охопив страх.
— Хто такий Ґідеон Стід? — запитав великий і незграбний Старійшина Еліот Саґа.
Морріґан завагалася.
— Він… він п-прем’єр-міністр. Хіба не так?
— Неправильно, — гримнув Старійшина Саґа. — Прем’єр-міністр Ґідеон Стід — це обраний демократичним шляхом керівник Вільної Держави, вартовий, якого люди призначили охороняти цінності, стандарти й свободи, які так важливі для нас.
— Але також він прем’єр-міністр, — наполягала Морріґан. Це було нечесно. Вона правильно відповіла на питання. — Ви просто дуже по-своєму це сказали.
Старійшини не звернули уваги на її протест.
— Як відрізнити справжню рослину підпалювачку звичайну від дерева, яке спеціально підпалили? — запитав Старійшина Гелікс Вонґ.
Вона добре знала відповідь.
— Від полум’я підпалювачки звичайної ніколи не буває диму.
— Неправильно, — сказав Старійшина Вонґ. — Підпалювачки звичайні вимерли. Будь-яке дерево, схоже на підпалювачку звичайну, — це дерево, яке спеціально підпалили, і воно має бути негайно погашене.
Морріґан тихо простогнала. Вона повинна була це передбачити. Звісно ж, вогнецвітних дерев більше не існує, Юпітер говорив про це! До того ж, в «Історії рослин Невермура» вона читала, що ніхто не бачив, як горять вогнецвіти, уже понад сто років. Вона відчула напад роздратування від такого хитрого запитання.
— Скільки років величному місту Невермур? — запитала Старійшина Квінн.
— Невермур заснували тисяча вісімсот дев’яносто один рік тому, під час Другої Пташиної Ери.
— Неправильно. Невермур давній, як зірки, свіжий, як білий сніг, і могутній, як грім.
— Та це ж неможливо! Як я повинна…
— Коли сталася Різанина на площі Відваги? — запитала Старійшина Квінн.
Морріґан уже почала була відповідати (Зима Дев’ята, Ера Східних Вітрів), коли їй дещо спало на думку. Вона зупинилась і трохи зачекала, щоб дати мозку сформулювати відповідь раніше, ніж вона її скаже вголос. Старійшини очікувально дивилися на неї.
«Не бійся змусити їх трохи зачекати».
— Різанина на площі Відваги, — затинаючись, почала вона, — сталась у… похмурий день.
Старійшини мовчали.
— Один із найпохмуріших днів в історії Невермура, — продовжила Морріґан. — День, коли… — Вона зробила паузу, поки її мозок відчайдушно підшукував слова. — День, коли жорстокість перемогла добро. День, коли в Невермурі запанувало зло і… і…. трясло його, доки з нього не повипадали нутрощі.
Старійшини продовжували дивитись на неї. Серце Морріґан стукотіло у вухах. Чого вони ще хочуть?
— День, який ніколи не повториться, — нарешті сказала вона. Це був кінець. У її голові більше не залишалося нісенітниць.