Їхні витвори ставали все складнішими й детальнішими, бо вони старалися налякати одне одного. Це було зовсім не складно — здавалося, тіні самі намагалися бути такими страшними, наскільки можливо. Риба перетворювалась на акулу, на зграю акул, на вихор гігантських акул, у центрі якого стояли тіні Морріґан і Готорна. Це вселяло жах, лоскотало нерви, було просто неймовірно круто.
— Я… я зроблю… — сказав Готорн, старанно висолопивши язика і вигинаючи пальці в складні, незрозумілі форми, — …дракона.
І раптом його незграбна тінь перетворилася на величезне чудовисько. Воно виросло на стіні, шумно змахнуло крилами і полетіло. Дракон ширяв над їхніми головами, кидався на них і вивергав чорне полум’я з жахливих щелеп. Готорн зробив тінь коня, і дракон спалив того дотла й жадібно проковтнув рештки.
Морріґан із Готорном заверещали, коли побачили, як тінь злетіла вниз і схопила тінь хлопчика за шкірку, а тоді скинула його. Їхні крики переросли у сміх.
— Думаю, щойно я виграв, — сказав Готорн із самовдоволеною усмішкою.
— По-перше, це не змагання, — сказала Морріґан. — А по-друге — це я виграю.
Вони сиділи на підлозі з ліхтарем між ними, і Морріґан заворушила пальцями.
Якщо Готорн думав, що він міг бути страшнішим, ніж найстрашніша жителька Джекалфакса, його чекала поразка.
— Я розповім тобі історію.
Вона згорнула руки у щось, що виглядало як людина.
— Одного разу маленький хлопчик самотньо йшов лісом.
Вона зробила високі дерева, що хиталися від вітру, і хлопчик-тінь слухняно закрокував поміж них.
— Його мати завжди казала йому, що не варто ходити лісом на самоті. У ньому жила відьма, і її улюбленою їжею були тости з м’ясом маленьких хлопчиків. Але хлопчик не послухався, тому що він любив збирати лісові ягоди.
Морріґан, напруживши пальці, скрутила постать, що, на її думку, була досить схожою на відьму. Її тінь зробила все інше, перетворившись на стару жінку моторошного вигляду з довгим носом і гостроверхим капелюхом. Тінь-відьма побігла за тінню-хлопчиком крізь дерева.
— Він думав, що знає ліс, але загубився і не міг знайти дороги назад. Він годинами ходив туди-сюди. Настала ніч, і ліс заполонила темрява.
Морріґан зробила сову, яка раптом злетіла вгору, струснувши гілля дерев. Хлопчик-тінь озирнувся через плече і затремтів, як і Готорн.
— Раптом ззаду він почув хрипкий голос. «Хто вештається моїм лісом? — кричала відьма. — Хто збирає мої ягоди?» Хлопчик спробував утекти, але відьма спіймала його за шарф і потягла до себе додому, до своєї дошки для різання, регочучи всю дорогу. — Морріґан дуже пишалася своїм відьмацьким реготом. — Як тільки вона підняла свій ніж у повітря, ніч пронизало виття.
Морріґан зробила тінь цуцика, яка вмить перетворилася на вовка, а тоді на зграю вовків. Вони з лютим гарчанням оточили відьму з хлопчиком. Вона не збиралася робити так багато, але тіні самі вирішували за себе, і в них це занадто добре вдавалося. Морріґан треба було повернути собі контроль, доки історія не втекла від неї.
— Нарешті, — сказала вона, швидко вигадавши закінчення, — хлопчик, м-м… почув, як його здалеку кличе мама. Вона приїхала врятувати його на своєму старому вірному коні на ім’я Сержант Цок, і… і хлопчик зрадів, коли побачив, як вони мчать учвал із пагорба!
Кінь-тінь Морріґан справді мчав учвал у бік хлопчика, відьми й вовків. Але мами не було. Тільки високий скелетоподібний чоловік тримав довгу чорну гвинтівку.
— Я не робила цього, — прошепотіла Морріґан, відчуваючи, як холодний страх піднімається їй до горла. Тіні самі розповідали свою історію.
За першим конем з’явився цілий табун, і на кожному сидів мисливець-тінь. Відьму-тінь і хлопчика-тінь поглинула темрява, а вовки ставали все більшими, оточуючи Морріґан і Готорна.
Дівчинка заверещала.
Вона побігла до дверей, а за нею Готорн, і тільки коли вони опинились у яскравому світлі коридора, Морріґан зрозуміла, що їх ніхто не переслідує.
— Що сталося? — спитав Готорн. — Починалося щось цікаве.
Вона похитала головою, тремтячи.
— Цього не мало статися. Переслідувачі з Диму й Тіні не повинні були з’явитися в історії.
— Переслідувачі з… чого?
Морріґан віддихалась і розповіла Готорну історію її одинадцятого дня народження. Як тільки вона почала, все вирвалося назовні — прокляття Вечоріння, і що вона мала померти, але прийшов Юпітер, і як за ними гналися Переслідувачі з Диму й Тіні, і як вони пройшли крізь Годинник, і як вона опинилася в готелі «Девкаліон», і що вона справді, справді не має дару і навіть не здогадується, що взагалі тут робить. Вона навіть розповіла йому найболючішу, найстрашнішу частину — про інспектора Флінтлока і що, коли вона не потрапить до Товариства, їй доведеться покинути Невермур і знову зустрітися з Переслідувачами.