Готорн простогнав і ляснув своїми картами по столу.
— Таки покер. Ти знову перемогла. — Він відсунув величезну купу геловмеських цукерок на її частину столу.
— Дякую, дякую вам, друзі, — голосно говорив вампір-карлик. — А тепер, у цей геловмеський вечір, коли ми відчуваємо себе найближчими до тих, хто відійшов, на честь моєї любої покійної матусі я хочу заспівати для вас її улюблену пісню. — Публіка співчутливо загула. Френк звернувся до піаніста: — Вілбуре, будь ласка, «Моя мила — душогубка» в ре мінор.
— Де Фен? — запитав Готорн, мляво тасуючи карти. — Уже майже десята тридцять! Якщо ми якнайшвидше не підемо туди, всі найкращі місця позаймають.
Моя мила — душогубка,
Любить так вона душити.
Як на горлі її руки,
Важко милу зупинити.
Від самого початку осені Готорн тільки й говорив про Чорну ходу, а оскільки Юпітер мав марширувати з іншими членами Товариства Дивообраних, він переконав Фенестру супроводжувати туди Морріґан і Готорна. Фен відчайдушно протестувала і погодилася лише після того, як витягла з Юпітера обіцянку, що, якщо вони не слухатимуть її, вона матиме право кожного місяця підсипати в постільну білизну Морріґан порошок з ефектом сверблячки.
— Фенестра робить справи лише тоді, коли хоче, — сказала Морріґан, вгризаючись у кислий скелет.
Вона шию мені тисне,
Аж повітря не стає.
Я все витримаю, звісно,
Ти ж бо серденько моє!
Френк закінчив пісню ефектним жестом і такою високою нотою, що Морріґан і Готорн здригнулись. Усі інші гості вибухнули оплесками, і вампір-карлик глибоко вклонився.
— Є побажання? — запитав Френк.
— Заспівай що-небудь страшне! — крикнув молодий чоловік.
— Ага. Відрубування голів і душіння — це недостатньо страшно для вас, ге? — У Френка в очах з’явилися вогники. — Тоді, напевне, ви хочете почути пісню про… Дивосміта?
Гості розкрили роти, а потім нервово захихотіли. Готорн раптом випростався над картярським столом.
— Може, ходімо зачекаємо у фойє?
— Фен наказала чекати тут, — сказала Морріґан. — Вона розсердиться, якщо ми підемо. А що таке?
— Я просто… — Він ковтнув слину і стишив голос. — Я не хотів би, щоб він співав про Дивосміта.
— Дивосміт. — Морріґан закотила очі. — Хто такий той Дивосміт? Чому всі так його бояться?
Готорн витріщився на неї.
— Ти не знаєш про Дивосміта?
У протилежному кінці кімнати піаніно брязнуло й зупинилось.
— Невже це правда? — вигукнув Френк. Він дивився прямо на Морріґан. — Невже справді існує дитина, яка ніколи не чула історій про Дивосміта?
Публіка з шокованими обличчями повернулась до Морріґан.
— Я маю на увазі… — сказала вона. — Я чула про нього, але… — Вона стенула плечима і відкусила голову желейного привида.
— Невже вона справді, — продовжував Френк дедалі гучнішим голосом, — нічого не знає про того, кого називають М’ясником Невермура? Прокляттям столиці? Проклятим дияволом із чорним ротом і порожніми очима?
Готорн видав здушений звук. Морріґан зітхнула.
— Та хто ж він? — роздратовано спитала вона.
— Моя дитино, моя люба нетямуща дитино, — сказав вампір-карлик, із драматичним шелестом загортаючись у накидку, — можливо, краще б тобі не знати…
Гості клюнули на його гачок.
— Розкажи їй, Френку, — закричали вони, з диким захопленням плескаючи у долоні. — Розкажи їй про Дивосміта!
— Ну, якщо ви наполягаєте, — сказав він, намагаючись виглядати неохочим.
Піаніст видав голосну драматичну ноту, і Морріґан захихотіла.
«Це все трохи безглуздо», — подумала вона.
— Хто такий Дивосміт? — розпочав Френк. — Це людина чи монстр? Він живе в нашій уяві чи ховається в тіні, чекаючи… на можливість… напасти? — Френк зробив різкий випад у бік групки жінок, і вони налякано зойкнули, а потім засміялися. — Це людина чи дика тварина, що роздиратиме королівство пазурами і зубами, доки не поглине нас усіх? — На цьому місці він зупинився, щоб продемонструвати власні страшнуваті ікла, і кімнатою прокотилися зойки й смішки.
— Дивосміт такий і є. Це примара, що живе в темряві й дивиться звідти, завжди дивиться, чекаючи на день, коли ми ослабимо нашу оборону, коли ми не чекатимемо на нього, коли майже забудемо, що він існує. — Френк вихопив свічку зі свічника та підняв до свого підборіддя, і тепер його обличчя моторошно осяялось її світлом. — І тоді він повернеться.