— Дурниці, — почувся тихий голос із кутка. Морріґан повернулась і побачила Даму Чанду, що грала в шахи з консьєржем Кеджері Бернсом. Вони зосереджено дивилися на дошку, ніби не помічаючи музичних дійств у протилежному кінці кімнати.
Кеджері ствердно гмикнув.
— Еге ж, абсолютні дурниці.
— Справді? — спитала Морріґан. — Тобто Дивосміта не існує?
Дама Чанда зітхнула.
— Ох, Дивосміт існує. Але я б не стала питати про це того марнославного зубастика, — пробурмотіла вона, киваючи в бік Френка, який тепер, під час інструментальної паузи, танцював чечітку. — Він не відрізнить Дивосміта від кімнатного агапантуса. Він намагається залякати людей і думає, що це смішно.
Морріґан насупилася.
— Але чому тоді всі так бояться Дивосміта? Хто це?
— Хороше запитання, — сказала Дама Чанда. Кеджері застережливо похитав головою, але вона махнула на нього рукою. — Ох, Рі-Рі, рано чи пізно вона все одно дізнається. Краще почути правду від нас, аніж купу брудних побрехеньок від когось іншого?
Кеджері підняв руки.
— Гаразд, але я не думаю, що Нортові це сподобається.
— Норт повинен був сам їй про все розповісти. — Дама Чанда зробила паузу, щоб побити коня Кеджері і ковтнути бренді. — Так ось. Френк, звісно ж, клеїть дурня, але він ставить цікаве запитання історичного масштабу: Дивосміт — це людина чи монстр? Безумовно, колись він був людиною. Колись він мав вигляд людини, хоча майже всі фото й портрети часів його молодості знищено. Дехто каже, що він тепер існує навиворіт, і темрява, яка була всередині нього, тепер вийшла назовні, щоб усі бачили. Вони кажуть, що він жахливо деформований, а його зуби, рот і білки очей почорніли. Що його шкіра посіріла й гниє, зовсім як його гнила душа.
— Це правда, що його вигнали з Невермура? — запитав Готорн.
— Так, — відповіла Дама Чанда з похмурим виразом обличчя. — Понад сто зим він був у вигнанні, і йому не дозволялося повертатися в Невермур, у жоден із Семи районів Вільної Держави. Відтоді й досьогодні ця велична країна і це старовинне місто охороняється від нього спільними зусиллями Королівської ради чаклунства та Ліги надприродних явищ, а також нашими захищеними кордонами, які забезпечують кадрами Наземні Сили. За ними спостерігають Повітряні Сили, слідкує Смердюк, шпигує Стілс, і, напевне, є ще десятки таємних організацій, які існують лише для того, щоб оберігати нас від Дивосміта. Тисячі людей працюють цілодобово, без вихідних уже понад сто років — і все це для того, щоб урятуватись від однієї істоти.
Морріґан ковтнула клубок у горлі. Тисячі людей… тільки від однієї істоти?
— Чому? Що він зробив?
— Він був людиною, що перетворилася на монстра, дорогенька, от і все, що він зробив, — сказав Кеджері. — Монстр, який створив власних монстрів, який настільки геніальний — настільки талановитий і збоченський, — що вирішив погратися в бога. Він створив величезну армію страхітливих істот, з якими планував завоювати Невермур і зробити жителів нашого міста своїми рабами.
— Навіщо?
Кеджері моргнув.
— Заради влади, думаю. Він намагався заволодіти містом, а заволодівши містом, заволодіти всім королівством.
— Деякі люди піднімались і намагались зупинити його, — додала Дама Чанда. — Але вони зазнали поразки. Відважні, самовіддані люди, знищені Дивосмітом і його армією монстрів. Це сталося не так далеко звідси, у Старому Місті. Місце, де померли ці сміливі люди, перейменували на їхню честь. Площа Відваги.
— Ми там були. Там закінчувалися Випробувальні Перегони, — сказала Морріґан, і Готорн похмуро кивнув. Було важко уявити, що ця залита сонцем бруківка колись була залита кров’ю. — І… ох! Ми читали про Різанину на площі Відваги, правда, Готорне? Коли готувалися до Книжкового Випробування. Щоправда, в «Енциклопедії невермурських варварств» не згадувалося про Дивосміта.
— Ні, звісно не згадувалося, — сказав Кеджері, піднявши брову й багатозначно подивившись на Даму Чанду. — Навіть у книжках з історії не люблять говорити про Дивосміта.
— Ніхто не знає напевне, що сталося з Дивосмітом того дня, — продовжувала Дама Чанда, не звертаючи уваги на його доповнення. — Дехто каже, що його ослабив напад. Дехто — що його монстри зрадили його. Що вони відчули смак смерті і він їм сподобався, тому вони розчинились у найтемніших куточках Невермура, де все ще переховуються, убиваючи людей одного за одним, чекаючи на свого вождя, який повернеться, щоб завоювати місто.